Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - державний нотаріус Першої Київської обласної державної нотаріальної контори, про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом і договору дарування та визнання права власності на спадкове майно за касаційною скаргою ОСОБА_3., ОСОБА_4. на рішення Апеляційного суду Київської області від 25 червня 2007 р.,

У листопаді 2006 р. ОСОБА_1. звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2., ОСОБА_3., ОСОБА_4. про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування і визнання права власності на спадкове майно.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що після смерті її батька, ОСОБА_5., у ІНФОРМАЦІЯ_1. відкрилась спадщина у вигляді жилого будинку з надвірними будівлями, що розташований по вул. АДРЕСА_1. Відповідачі подали до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини за законом, їм було видане свідоцтво про право на спадщину: по 1/8 будинку ОСОБА_4. та ОСОБА_3. кожному та на 1/4 - ОСОБА_2. 15 квітня 1995 р. ОСОБА_2. подарувала їй 1/2 частину будинку, а 3 серпня 2004 р. - подарувала 1/4 частину будинку ОСОБА_4. та ОСОБА_3. Проте, на думку позивачки, вона не була обізнана про те, що спадщину отримали ОСОБА_2., ОСОБА_4., ОСОБА_3., отже, її безпідставно усунули від спадкування за законом за батьком. Просила визнати свідоцтва про право власності на спадщину за законом, видані на ім'я ОСОБА_2., ОСОБА_4., ОСОБА_3., недійсними, визнати за нею право власності на частину спадкового майна, визнати недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_2. та ОСОБА_4., ОСОБА_3.

У лютому 2007 р. ОСОБА_1. змінила позовні вимоги та просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на 2/15 частини будинку з урахуванням того, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 1982 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_2. і ОСОБА_5. та про поділ майна подружжя були перерозподілені частки будинку: за ОСОБА_5. було визнано право власності на 2/5 частини будинку, а за ОСОБА_2. - право власності на 3/5 частини будинку. З посиланням на наведене просила визнати свідоцтва про право власності на спадкування за законом, видані на ім'я відповідачів, недійсними, і визнати недійсним договір дарування від 3 серпня 2004 р., укладений між ОСОБА_2. та ОСОБА_4. і ОСОБА_3.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 лютого 2007 р. у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 25 червня 2007 р. рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4., ОСОБА_3. просять скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення районного суду, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Крім того, просять відмовити в задоволенні позову на підставі ст.ст. 260, 267 ЦК України за спливом строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушених прав.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину законом, виданих на ім'я ОСОБА_2., ОСОБА_4 . та ОСОБА_3., ОСОБА_1. вказувала, що їй не було відомо про те, що останні отримали такі свідоцтва, а її не повідомили про наявність спадкового майна.

Про наявність спадкового майна у вигляді 1/2 частини будинку, розташованого в АДРЕСА_1, та про те, що її фактично усунули від спадкування, вона дізналась лише в серпні 2006 р. із копії спадкової справи, а тому вважала, що вона не пропустила строк позовної давності для звернення до суду. Позивачка вважала, після смерті батька вона фактично вступила в управління спадковим майном, і просила визнати за нею право власності на 1/3 спадкового майна у вигляді 1/6 частини будинку, яка належала її померлому батьку - ОСОБА_5 . На її думку, ОСОБА_2., ОСОБА_3. та ОСОБА_4. повинні також отримати по 1/6 частині будинку.

Таким чином, договір дарування 1/4 частин будинку, укладений 3 серпня 2004 р. між ОСОБА_2. та ОСОБА_4. і ОСОБА_3., вважала недійсним із тих підстав, що на момент його укладення ОСОБА_2. як дарувальник не мала права власності на цю частину будинку.

Змінивши позовні вимоги, які обґрунтовувала наявністю рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 1982 р. про розірвання шлюбу між ОСОБА_2. і ОСОБА_5. та про поділ майна подружжя шляхом перерозподілу часток будинку, просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на 2/15 частини будинку, оскільки вважала, що фактично вступила в управління спадковим майном, проживаючи протягом кількох місяців у матері.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог ОСОБА_1. як у частині поновлення строку позовної давності, так і в частині вступу в управління спадковим майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважав доведеним ті обставини, що ОСОБА_1. у встановленому законом порядку прийняла спадщину, оскільки після смерті батька деякий час проживала у матері в її частині спірного будинку, а про те, що її усунули від спадкування, дізналась тільки у 2006 р. із копії спадкової справи. Посилаючись на це, апеляційний суд поновив ОСОБА_1. строк позовної давності та задовольнив її вимоги в повному обсязі. Крім того, апеляційний суд урахував рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 1982 р. та провів перерозподіл часток спадкового майна.

Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки він зроблений з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Так, відповідно до ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Згідно зі ст. 257 ЦК України, ст. 71 ЦК УРСР, що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, загальна позовна давність для звернення до суду за захистом своїх прав, установлена в 3 роки.

Розглядаючи позови спадкоємців про визнання за ними права на частку у спадковому майні та визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину, суд повинен ураховувати як додержання ст. 549 ЦК УРСР строку на прийняття спадщини, так і встановленого ст. 71 цього ж Кодексу загального строку позовної давності щодо вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Отже, якщо після спливу шестимісячного строку для прийняття спадщини особа звертається до суду з позовом про визнання за нею права на частку у спадковому майні та визнання щодо цієї частки недійсними свідоцтв про право на спадщину, вона повинна надати безспірні докази поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини або для звернення до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини із заявою про її прийняття.

Обґрунтовуючи підстави для поновлення строку позовної давності для звернення до суду, ОСОБА_1. посилалась на те, що лише в 2006 р. з копії спадкової справи їй стало відомо про порушення її прав та про те, що її мати та інші відповідачі прийняли спадкове майно, у тому числі частину, яка повинна належати за законом їй. Апеляційний суд вважав це доведеною обставиною.

Проте згідно з договором дарування 1\2 частини будинку, розташованого в АДРЕСА_1, який було укладено 15 квітня 1995 р. між позивачкою ОСОБА_1. та відповідачкою ОСОБА_2., остання подарувала ОСОБА_1. 1\2 частину будинку, що належить їй на підставі свідоцтва про право власності про спадщину за законом, виданим Київської державною нотаріальною конторою 18 січня 1995 р., що свідчить про те, що ОСОБА_1. ще в 1995 р. була обізнана про наявність спадкового майна та про те, що відповідачі у справі, зокрема ОСОБА_2., отримали свідоцтва про право на спадщину.

Не можна погодитися і з рішенням апеляційного суду в частині визнання недійсними свідоцтв про право власності в порядку спадкування за законом, виданих на ім'я відповідачів.

Ухвалюючи рішення про визнання недійсними свідоцтв про право власності в порядку спадкування за законом, виданих на ім'я відповідачів, та про визнання права власності в порядку спадкування за законом за ОСОБА_1. та ОСОБА_2. по 2/15 частини будинку, а за ОСОБА_4. та ОСОБА_3. по 1/15 частині будинку, апеляційний суд посилався на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 1982 р. про розірвання шлюбу між ОСОБА_2. і ОСОБА_5. та про поділ майна подружжя шляхом перерозподілу часток будинку.

При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що це рішення фактично виконане не було, поділ будинку зареєстрований не був, подружжя продовжувало проживати однією сім'єю, ніхто з них не отримував свідоцтва про розірвання шлюбу в органах РАЦС, а, даруючи в 1995 р. позивачці 1\2 частину будинку, ОСОБА_2. вважала себе власницею саме цієї частини будинку.

Отже, судом першої інстанції було правильно встановлено, що на час смерті ОСОБА_5. йому належала 1/2 частина будинку, розташованого в АДРЕСА_1, яка увійшла у спадкове майно та на яку відповідачам були видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а також те, що позовні вимоги ОСОБА_1. не підлягають задоволенню через їх недоведеність, у тому числі в частині поновлення строку позовної давності.

З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний суд безпідставно скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. Ст. 334, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 25 червня 2007 р. скасувати.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 лютого 2007 р. залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.