Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гнатенка А.В.,

суддів: Косенка В.Й., Гуменюка В.І.,

Данчука В.Г., Григор'євої Л.І.,-

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2, третя особа: відділ опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 1 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2008 року,

У вересні 2006 року позивач звернулася в суд із позовом про позбавлення відповідача батьківських прав щодо їх доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що вони перебували в зареєстрованому шлюбі до 30 жовтня 2001 року. Після його розірвання дитина залишилася проживати разом з позивачем за її місцем проживання. Причиною звернення її до суду з позовом вказала те, що відповідач ОСОБА_2 протягом тривалого часу не сплачує аліменти на утримання дитини, визначені рішенням Подільського районного суду міста Києва та взагалі не приймає участі у її вихованні, утриманні та оздоровленні.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 1 жовтня 2007 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2008 року позов ОСОБА_1 задоволено. Позбавлено ОСОБА_2батьківських прав відносно неповнолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження.

Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_2 подав до Верховного Суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 і позбавляючи ОСОБА_2батьківських прав, суд першої інстанції, з рішенням якого погодилася й апеляційна інстанція, виходив з того, що відповідач тривалий час ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, не піклується про дитину, не бере участі в її вихованні та матеріальному забезпеченні.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки дійшли їх в порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на основу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суду України в пунктах 15 та 16 Постанови № 3 (v0003700-07) від 30 березня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" роз'яснив, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно їх утримують та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Особи можуть бути позбавленні батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених ст. 164 СК України.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов'язками.

В порушення вимог названих Законів та ч. 1 ст. 60, ч. 1 п. 3 ст. 215 ЦПК України, суд першої інстанції оцінивши докази однієї сторони, не навів мотивів, з яких він вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти.

В ході судового розгляду справи судом не допитані свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5, тоді як таке клопотання заявлялось (а.с. 72), що суперечить вимогам ст. 136, 168 ЦПК України.

Всупереч вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України при ухваленні рішення районний суд не дав належної оцінки акту обстеження житлово-побутових умов, складений службою у справах неповнолітніх лише позивачки та дитини не обстеживши житлово-побутові умови відповідача.

Крім того, суд не перевірив, чи належний орган дав висновок про позбавлення відповідача батьківських прав та на підставі чого він до нього дійшов.

За правилами ч. 2 ст. 171 СК України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав.

Позбавляючи батьківських прав ні орган опіки та піклування, ні суд не вислухали думки неповнолітньої дитини (12 років) її ставлення до батька та навпаки батька до дитини, що має важливе значення для правильного вирішення справи. Тоді, як позбавлення відповідача батьківських прав, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків і способом захисту прав та інтересів дитини.

На названі порушення судом першої інстанції матеріального та процесуального права не звернув уваги і апеляційний суд, що привело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин рішення судів не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 1 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2008 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.