Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного

Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і Немирівської міської ради про визнання державного акта на право приватної власності на землю частково недійсним та визнання права користування земельною ділянкою, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 12 липня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 січня 2007 року,

У липні 2004 року ОСОБА_1звернулася в суд із названим позовом.

Зазначала, що на підставі договору дарування від 12 серпня 1952 року вона стала співвласником будинку АДРЕСА_1, а саме: власником 33/100 часток цього будинку з дерев'яним сараєм під залізним дахом. Крім неї співвласниками будинку були ОСОБА_3., ОСОБА_4 та Немирівський центр зайнятості населення. На підставі договору купівлі-продажу від 6 серпня 1987 року вона додатково набула право власності на 2/25 частки цього ж будинку.

Рішенням Немирівського районного суду від 12 серпня 1955 року було підтверджено її право власності на сарай.

16 жовтня 1997 року між співвласниками будинку була укладена угода про порядок користування прибудинковою земельною ділянкою площею 2850 кв. м, згідно якої за нею було закріплено земельну ділянку розміром 0,102 га, за ОСОБА_3- 0,0576 га, заОСОБА_4 - 0,0302 га та за Немирівським центром зайнятості населення - 0,013 га.

Проте рішенням Немирівської міської ради від 17 грудня 1997 року ОСОБА_3 було надано в користування земельну ділянку площею 0,062 га, а 21 травня 1998 року - видано державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

11 жовтня 2001 року ОСОБА_3. подарувала належні їй 37/100 частки житлового будинку та земельну ділянку площею 0,062 га відповідачці ОСОБА_2

В цей же день без її відома і згоди було складено протокол погодження та закріплення меж належної ОСОБА_2 земельної ділянки розміром 0,062 га, а 15 жовтня 2001 року відповідачці видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку.

Оскільки розташована під належним їй сараєм земельна ділянка площею 115 кв. м, яку вона не приватизувала, але якою продовжує користуватися, була безпідставно передана у приватну власність спочатку ОСОБА_3, а потім ОСОБА_2, позивачка просила суд визнати частково недійсним виданий на ім'я ОСОБА_2 державний акт від 15 жовтня 2001 року на право власності на земельну ділянку площею 0,062 га, зменшивши право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку на 115 кв. м, та передати спірну земельну ділянку у її користування.

В подальшому позивачка зменшила обсяг своїх вимог і просила вирішити питання щодо земельної ділянки розміром 105,78 кв. м, що розташована під сараєм.

Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 12 липня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 24 січня 2007 року, позов задоволено: визнано державний акт на право приватної власності на землю від 15 жовтня 2001 року, виданий на ім'я ОСОБА_2, частково недійсним; визнано за ОСОБА_1право на користування земельною ділянкою площею 105,78 кв. м, що знаходиться під сараєм, який належить їй на праві приватної власності, а також стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивачки судові витрати.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення по суті справи.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що до державного акту на право приватної власності на землю, виданого на ім'я ОСОБА_2, було помилково включено земельну ділянку, що розташована під сараєм, який належить на праві власності ОСОБА_1

Однак погодитись з такими висновками судів не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України - рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно вимог ст. 214 цього Кодексу - під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При вирішенні справи місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_1є власником сараю на підставі договору дарування від 12 серпня 1952 року, згідно якого ОСОБА_5 подарував ОСОБА_133/100 частки будинку та сарай під жерстяним дахом (а.с. 4).

Проте цей висновок зроблений з порушенням вимог процесуального права, оскільки не ґрунтується на матеріалах справи.

Так, вирішуючи справу, місцевий суд, в порушення вимог ст. 213 і 214 ЦПК України, не звернув уваги на те, що рішенням народного суду 2 ділянки Вінницького району Вінницької області, постановленого в березні 1960 року, згаданий договір дарування визнано недійсним (а.с. 88-89), а згідно даних місцевого бюро технічної інвентаризації позивачка є власницею 13/50 часток будинку на підставі інших правовставлюючих документів, а саме: на підставі двох договорів купівлі-продажу від 6 серпня 1987 року та від 18 липня 1994 року, а також свідоцтва про право власності від 19 жовтня 1998 року (а.с. 101).

Крім того, задовольняючи позов, місцевий суд не перевірив дотримання позивачкою строку звернення до суду за захистом порушеного права.

Так, відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року правила Цивільного кодексу України (435-15) про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Статтею 71 ЦК УРСР 1963 року встановлено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до ст.ст. 76 і 80 цього Кодексу перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Пред'являючи в суді позов, ОСОБА_1визнала, що спірна земельна ділянка під сараєм була спочатку приватизована ОСОБА_321 травня 1998 року і стала власністю ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 11 жовтня 2001 року.

Вирішуючи справу, місцевий суд не встановив коли позивачка дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, та чи підлягає це право судовому захисту.

Апеляційний суд, у порушення вимог ст. 303 ЦПК України, на зазначені обставини уваги не звернув та належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги.

За таких обставин, ухвалені в справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 12 липня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 січня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.