Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Одеського заводу будівельних матеріалів, ОСОБА_2 про вселення, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, виселення; за зустрічним позовом Одеського заводу будівельних матеріалів до ОСОБА_1 про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 лютого 2004 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 27 травня 2004 року,

У червні 2001 року ОСОБА_1 пред'явила в суді позов до Одеського заводу будівельних матеріалів, ОСОБА_3 про вселення та усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

Зазначала, що на підставі рішення профспілкового комітету-18 від 24 грудня 1993 року № 124 її чоловіку, ОСОБА_3, який перебував у трудових відносинах з відповідачем, було видано свідоцтво про надання кімнати НОМЕР_1, жилою площею 15,8 кв.м, в гуртожитку по 2-му Басейному провулку в м. Одесі для проживання сім'ї у складі трьох осіб: чоловіка, її та їхньої дитини.

З 12 січня 1994 року вони були зареєстровані у зазначеній кімнаті і проживали в ній.

8 жовтня 1997 року шлюб з ОСОБА_3 розірвано.

У зв'язку з тим, що її колишній чоловік створив неможливі для спільного проживання умови, вона з дитиною звільнила кімнату у квітні 1998 року. У грудні 1998 року у неї народилася друга дитина від іншого чоловіка.

Вона та її двоє дітей зареєстровані в спірній кімнаті.

З травня 2001 року ОСОБА_3 в кімнаті не проживає, звільнив її, проте відповідач не дозволив їй вселитися в кімнату.

Посилаючись на викладене, позивачка просила вселити її в спірну кімнату та зобов'язати відповідачів не чинити перешкоди у користуванні нею.

Заперечуючи проти позову у жовтні 2001 року Одеський завод будівельних матеріалів звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Зазначав, що кімнату НОМЕР_1, жилою площею 15,8 кв.м, в гуртожитку по 2-му Басейному провулку в м. Одесі було надано для проживання ОСОБА_3, чоловіку відповідачки, на сім'ю з трьох осіб на період роботи на підприємстві.

У кімнату ОСОБА_3 вселився зі своєю сім'єю.

Після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 у 1997 році, ОСОБА_1 не проживає у спірній кімнаті без поважних причин, нею не цікавиться, не несе витрат по її оплаті.

У 2001 році ОСОБА_3 звільнено з роботи з підстав п. 4 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з прогулами, він в добровільному порядку звільнив спірну кімнату.

Посилаючись на те, що відповідачка понад шість місяців не проживає у зазначеній кімнаті без поважних причин, позивач з підстав ст. ст. 71, 72 ЖК України просив визнати її такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Справа судами розглядалася неодноразово.

У червні 2003 року ОСОБА_1 подала до суду клопотання про уточнення позовних вимог. Посилаючись на те, що з липня 2001 року в кімнаті НОМЕР_1 в гуртожитку по 2-му Басейному перевулку в м. Одесі зареєстрований та проживає ОСОБА_2 разом зі своєю дочкою ОСОБА_4, позивачка просила суд зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні жилим приміщенням шляхом його виселення зі спірної кімнати та вселити в кімнату її. Крім того, позивачка просила провести заміну відповідача ОСОБА_3 на ОСОБА_2

Ухвалою суду від 4 червня 2003 року (а.с. 143) клопотання ОСОБА_1 задоволено - до участі в справі в якості відповідача притягнуто ОСОБА_2, а ОСОБА_3 виключено з числа відповідачів.

У лютому 2004 року ОСОБА_2 пред'явив в суді зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання за ним права користування жилим приміщенням.

Зазначав, що на підставі спільного рішення адміністрації заводу та профкому від 31 липня 2001 року йому видано посвідчення про надання кімнати НОМЕР_1 в гуртожитку по 2-му Басейному провулку в м. Одесі для проживання сім'ї у складі двох осіб: його та дочки ОСОБА_4 У зазначеній кімнаті з липня 2001 року вони зареєстровані та проживають.

Посилаючись на те, що право на зайняття спірної кімнати він набув у встановленому законом порядку, позивач просив задовольнити його зустрічний позов, а в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Останнім рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 лютого 2004 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27 травня 2004 року, у задоволенні позовів ОСОБА_1, Одеського заводу будівельних матеріалів, ОСОБА_2 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постановлені судові рішення, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і справу передати на новий розгляд в суд першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

З урахуванням встановлених при розгляді справи обставин, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 з квітня 1998 року в спірній кімнаті не проживала без поважних причин, нею не цікавилася, не несла витрат по її оплаті, в установленому законом порядку вселитися в кімнату не намагалася.

Проте, відмовляючи Одеському заводу будівельних матеріалів в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилою площею в кімнаті у гуртожитку, суд безпідставно зазначив, що до спірних правовідносин не може бути застосовано ст. 71 ЖК України, оскільки вона не розповсюджується на правила користування гуртожитком.

Згідно зі ст. 6 та ч. 1 ст. 127 ЖК жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Гуртожитки можуть використовуватися для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 затверджене Примірне положення про гуртожитки, яким відповідно до ст. 131 ЖК України визначається порядок користування останніми, передбачає, зокрема, можливість збереження права користування жилою площею у гуртожитку при тимчасовій відсутності деяких категорій громадян (п.13 Примірного положення).

Разом з тим, а також відповідно до ч. 8 ст. 8 ЦПК України та з урахуванням подібності за змістом правовідносин саме щодо користування жилою площею у гуртожитку з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ст. ст. 71, 72 ЖК України щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, положення цих правил про збереження за відсутньою особою права на жиле приміщення слід застосовувати і в разі тимчасової відсутності у гуртожитку особи, якій у ньому надавалася жила площа (за відсутності підстав для виселення).

Відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, суд взагалі не звернув уваги на те, що в установленому порядку будь-які позовні вимоги до ОСОБА_2 не заявлялися.

Зміна підстав або предмету позову є окремими позовними вимогами, які мали бути оформлені відповідно до ст. 137 ЦПК України, що діяла на час розгляду справи. Проте будь-яких вимог до ОСОБА_2 відповідно до вищезазначених вимог закону ОСОБА_1 не пред'являла, отже і підстав їх розглядати у суду не було.

Не ґрунтуються на встановлених судом обставинах і вимогах закону висновки суду про те, що ордер ОСОБА_2 було видано на зайняте жиле приміщення.

Не з'ясував суд належним чином і підстав заявленого ОСОБА_2 позову до ОСОБА_1

Зазначені порушення закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 лютого 2004 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 27 травня 2004 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд у суд першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.