Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, Добрівська сільська рада Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 31 березня 2003 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 27 серпня 2003 року,

У березні 2000 року ОСОБА_1 пред'явила в суді позов до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки № 19 розміром 0,464 га в садівничому товаристві "Салгир", розташованому в с. Лозова Сімферопольського району Автономної Республіки Крим.

Зазначала, що 5 жовтня 1999 року нею було видано відповідачці доручення терміном на один рік на право розпорядження спірною земельною ділянкою як гарантія повернення боргу відповідачці її чоловіком ОСОБА_4

Порушивши домовленості, відповідачка 24 січня 2000 року уклала від її імені договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки з своїм сином - відповідачем ОСОБА_3 за 120 грн. Дізнавшись про це, позивачка 6 березня 2000 року скасувала своє доручення, проте повернути ділянку відповідачі відмовляюся.

З підстав ст. 58 ЦК України (1963 року) позивачка просила задовольнити позов.

У подальшому позивачка змінила підстави позову і просила визнати договір купівлі-продажу недійсним як такий, що укладений з порушенням вимог закону. Зокрема зазначала, що право власності на землю вона набула лише 5 січня 2000 року. Статтею 17 Земельного кодексу України заборонено відчужувати землю протягом 6 років з дня набуття право власності. Крім того, на земельній ділянці знаходиться не завершений будівництвом будинок, право на продаж якого вона відповідачці не надавала (а.с. 56 - 58).

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 6 серпня 2001 року пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_4, ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Зазначала, що 2 вересня 1999 року вона позичила відповідачам 4 250 доларів США, які останні зобов'язалися повернути їй 50% боргу до кінця 1999 року, а решту - до травня 2000 року.

Проте борг до цього часу не повернули.

ОСОБА_2 просила стягнути на її користь суму боргу еквівалентну 4 250 доларам США з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення боргу, 3% річних з простроченої суми, що становить 1132 грн.

Рішенням Київського районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 31 березня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 27 серпня 2003 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_2задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних долях на її користь 3 028 грн. 50 коп. боргу, 3% річних від простроченої суми боргу в розмірі 272 грн. 58 коп. та 51 грн. витрат на оплату державного мита, а всього 3 352 грн. 08 коп. У задоволені решти позовних вимог ОСОБА_2відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постановлені судові рішення, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 202, 203 ЦПК України (1963 року) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає, його ухвалено з грубим порушенням норм матеріального та процесуального закону.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) від 25 квітня 1978 року №3, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Згідно зі ст. 137 ЦПК України (1963 року) підставами позову, які відповідно до ст. ст. 103, 203 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Тому в разі посилання позивача не на ту норму закону суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача.

Однак у порушення зазначених вимог закону суд першої інстанції належним чином не з'ясував у позивачки правові підстави заявленого нею позову, а визнав їх усупереч закону на власний розсуд.

На порушення вимог ст. ст. 202, - 202-1, 203 ЦПК України (1963 року) мотивувальна частина рішення суду взагалі не містить будь-яких висновків щодо вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Суд не встановив та у рішенні не зазначив наявність обставин, якими обґрунтовувалися вимоги позивачки та заперечення відповідача, якими доказами вони підтверджуються, не визначився з правовою нормою, яка регулює спірні правовідносини в цій частині.

Крім того, у порушення вимог ст. - 15-1 ЦПК України (1963 року) суд вирішив спір поза межами заявлених ОСОБА_1 вимог, оскільки вона в установленому порядку не порушувала питання щодо визнання недійсним доручення.

Зміна підстав та предмету позову є новими позовними вимогами, які повинні бути оформлені відповідно до ст. 137 ЦПК України (1963 року).

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що доручення є удаваною угодою, оскільки видано як гарантія повернення боргу відповідачці її чоловіком. Проте усупереч вимогам ст. 15 ЦПК України (1963 року) суд не роз'яснив їй право на пред'явлення відповідного позову в установленому цим Кодексом порядку.

Не ґрунтуються на вимогах закону і висновки суду в частині зустрічних позовних вимог про стягнення боргу, вони є суперечливими, не підтверджені належними доказами.

Стягуючи гроші за договором позики із ОСОБА_1, суд взагалі на порушення вимог ст. ст. 202, 203 ЦПК України не навів будь-яких доводів на підтвердження таких висновків та доказів, якими вони стверджуються.

Суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст. 301 ЦПК України (1963 року) не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги щодо законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та залишив його без змін.

З огляду на викладене судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Київського районного суду м. Сімферополя від 31 березня 2003 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 27 серпня 2003 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.