Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Барсукової В.М., Прокопчука Ю.В.,

Лященко Н.П., Луспеника Д.Д., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності,

У вересні 2006 року позивач, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що 17 лютого 2004 року між ним і відповідачкою був укладений договір купівлі-продажу 23/50 часток будинку АДРЕСА_1. За умовами договору він сплатив відповідачці вартість частини будинку в сумі 5 тис. грн., а остання повинна була оформити договір нотаріально, однак не змогла цього зробити, оскільки своєчасно після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не оформила спадщину.

Посилаючись на викладене, просив визнати вказаний договір купівлі-продажу дійсним і визнати за ним право власності на 23/50 часток спірного будинку.

Рішенням Краснолуцького міського суду Луганської області від 27 лютого 2007 року позов задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу 23/50 часток будинку та визнано за ОСОБА_1 право власності на цю частину будинку, яка складається з: коридорів 1-1, 1-2; жилих кімнат 1-3, 1-4, 1-5; сараю літ. "Д"; 1/2 частини сіней літ. "а"; воріт № 1, 1/2 частини паркана № 2; гаража літ. "Г".

Рішенням апеляційного суду Луганської області від 30 травня 2007 року зазначене судове рішення скасовано в частині визнання за позивачем права власності на ворота № 1 як зайве та залишено за ним право власності на 23/50 часток будинку. У решті - рішення залишено без змін.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Міський суд, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, виходив із того, що позивач виконав угоду, оплатив вартість 23/50 часток будинку, а відповідачка вчасно нотаріально не оформила угоду.

Апеляційний суд, частково скасувавши резолютивну частину рішення першої інстанції, зазначив, що суд помилково включив до 23/50 часток позивача ворота № 1, які належать сусідам ОСОБА_5. У решті - вважав доводи ОСОБА_5 недоведеними.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Судом встановлено, що 23/50 частки будинку АДРЕСА_1 належали на праві власності сім'ї ОСОБА_2, у тому числі й відповідачці, про що свідчить свідоцтво про право власності від 14 березня 1994 року (а.с. 21). ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_2.

Відповідачка в нотаріальну контору після смерті зазначених осіб про прийняття спадщини не зверталася, а 17 лютого 2004 року згідно з розпискою (а.с. 11) продала квартиру № 1 у будинку АДРЕСА_1 за 5 тис. грн. і отримала гроші.

Суд, розглянувши справу за відсутності ОСОБА_2, яка написала заяву про визнання позову, у порушення вимог ст. 213 ЦПК України не перевірив, які саме приміщення вона продала та чи мала право їх продавати, оскільки розписка не містить не тільки посилання на конкретні приміщення, що продаються, а й загального визначення частки квартири, що продається, відносно всього будинку.

У матеріалах справи немає документів на право володіння ОСОБА_2 23/50 частками спірної квартири.

Судом не були залучені до участі у справі співвласники ОСОБА_2 - ОСОБА_5.

Апеляційний суд, частково задовольняючи скаргу ОСОБА_5, належним чином у порушення вимог ст. 213 ЦПК України не перевірив її доводи про те, що міський суд своїм рішенням узаконив самовільно прибудований гараж, який знаходиться біля вікон квартири № 2, в якій проживають ОСОБА_5.

Крім того, у рішенні суду вказано, що за ОСОБА_1 визнано право власності на коридори 1-1, 1/2 частину сіней, тоді як ОСОБА_5 посилається на те, що сіней у будинку немає, а є коридор 1-1 площею 6 кв. м, що відноситься до квартири № 1, та коридор їхньої квартири № 2 площею 10,7 кв. м.

Суд зазначені обставини не перевірив.

Оскільки допущені судами як першої, так і апеляційної інстанцій порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, постановлені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Краснолуцького міського суду Луганської області від 27 лютого 2007 та рішення апеляційного суду Луганської області від 30 травня 2007 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.