Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ліквідатора приватного сільськогосподарського підприємства (далі - ПСГП) "Батьківщина" - арбітражного керуючого ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПСГП "Батьківщина" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого ОСОБА_1, про визнання недійсними договорів позики, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Київської області від 2 липня 2004 року,

У лютому 2004 року ліквідатор ПСГП "Батьківщина" - арбітражний керуючий ОСОБА_1 пред'явила в суді позов до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Зазначала, що ухвалою господарського суду Київської області від 6 листопада 2002 року в справі про банкрутство ПСГП "Батьківщина" її призначено розпорядником майна, і згідно Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) вона повинна здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед ПСГП "Батьківщина" та від імені ПСГП "Батьківщина" заявляти позови про стягнення заборгованості з дебіторів підприємства.

У результаті проведеної інвентаризації всього майна підприємства було виявлено, що 18 липня 2001 року між ПСГП "Батьківщина" і ОСОБА_2 було укладено договір позики грошей на суму 28 000 грн., який 25 липня 2001 року був також посвідчений нотаріально.

5 березня 2003 року вона надіслала відповідачу претензію з пропозицією добровільно повернути надану позику в місячний термін, проте відповіді не одержала.

Посилаючись на те, що відповідач відмовляється добровільно повернути борг, позивачка просила задовольнити позов та стягнути всю суму боргу з відповідача.

У подальшому позивач свої вимоги уточнив і просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики в сумі 12 696 грн. 39 коп., посилаючись на те, що за умовами п. 2.2 договору позичальник зобов'язався повертати позику з урахуванням індексів інфляції, щорічно, починаючи з 2001 року до повного погашення боргу в 2010 році в зазначених в додатках сумах. Зокрема в 2001 році відповідач зобов'язувався повернути 5 600 грн., але фактично сплатив 5 061 грн. 62 коп., в 2002-2003 роках він взагалі не виконував своїх зобов'язань, загальна сума заборгованості за договором позики за 2001-2003 роки становить 12 696 грн. 39 коп.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ПСГП "Батьківщина" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів позики.

Зазначав, що перебував у трудових відносинах з ПСГП "Батьківщина".

7 липня 2001 року, при виконанні виробничого завдання, під час керування закріпленим за ним трактором, у результаті ДТП, що сталася на автошляху Біла Церква - Ржищів, було спричинено механічні пошкодження автомобілю "Мерседес-Бенц-190 Е" під керуванням ОСОБА_3

За порушення вимог правил дорожнього руху він був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 124 та ч. 1 ст. 130 КУАП.

Ураховуючи ситуацію, що склалася, та необхідність, відповідно до вимог ст. ст. 441, 450 ЦК УРСР, відшкодування шкоди заподіяної з вини її працівника під час виконання ним своїх трудових обов'язків джерелом підвищеної небезпеки, власником якого було ПСГП "Батьківщина", керівником підприємства, без належним чином проведених розрахунків заподіяної шкоди власнику пошкодженого автомобіля, у наказовому порядку примусив його, підписати складений ним договір позики грошей на суму 28 000 грн.

18 липня 2001 року був підписаний двосторонній договір позики про начебто надану йому ПСГП "Батьківщина" та отриману ним грошову позику в сумі 28 000 грн. Як при підписанні вказаного договору позики, так і після його підписання, будь-яких грошових коштів від ПСГП "Батьківщина" він не отримував.

Після підписання вказаного безгрошового договору, загинув керівник підприємства, і 25 липня 2001 року його заступник ОСОБА_4, діючий за дорученням ПСГП "Батьківщина" дублюючи раніше укладений договір позики, змусив його підписати новий договір позики, який був посвідчений нотаріально.

Посилаючись на те, що обидва договори позики були безгрошовими, укладені ним під впливом помилки, унаслідок зловмисної угоди адміністрації підприємства, з метою ухилення від цивільно-правової відповідальності по відшкодуванню шкоди, ОСОБА_2 просив визнати їх недійсними.

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 14 квітня 2004 року в задоволенні позову ліквідатора ПСГП "Батьківщина" - арбітражного керуючого ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено: визнано недійсними договори позики від 18 липня 2001 року та 25 липня 2001 року, укладені між ним та ПСГП "Батьківщина.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 2 липня 2004 року рішення районного суду в частині визнання недійсним договору позики від 18 липня 2001 року скасовано і постановлено нове, яким позов арбітражного керуючого ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ліквідатора 12 696 грн. 39 коп. боргу за договором позики. У решті - рішення районного суду залишено без зміни.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору позики від 18 липня 2001 року та стягуючи з ОСОБА_2 на користь ліквідатора 12 696 грн. 39 коп. боргу за договором позики, апеляційний суд виходив із того, що зазначений договір укладений у відповідності до вимог ст. ст. 374, 375 ЦК УРСР і є дійсним.

Проте погодитись з такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального й процесуального права.

Відповідно до ст. 374 ЦК УРСР за договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Згідно зі ст. 376 ЦК УРСР позичальник вправі заперечувати договір позики за його безгрошовістю, доводячи, що гроші або речі в дійсності зовсім не одержані ним від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж зазначеного в договорі.

Судом першої інстанції встановлено, що договір позики від 18 липня 2001 року, укладений між ОСОБА_2 та ПСГП "Батьківщина, є безгрошовим, оскільки ліквідатором ПСГП "Батьківщина" не надано суду будь-яких доказів щодо фінансових операцій, які підтверджують факт отримання грошових коштів ОСОБА_2 Крім того, ці обставини спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами, яким суд дав належну правову оцінку.

Постановляючи рішення, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що зазначений договір був укладений з порушенням вимог ЦК УРСР (1540-06) , тому позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону.

Ураховуючи наведене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись статтями 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 2 липня 2004 року скасувати, а рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 14 квітня 2004 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.