Колегія суддів Судової палати

у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним,

У 2006 році ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу у сумі 519818грн., в тому числі 510000 грн. заборгованість за договором позики та 14818 грн., пені за несвоєчасне повернення тієї заборгованості. В обґрунтування позовних вимог позивач надав договір позики та розписку про отримання грошей. Під час попереднього судового засідання ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позовом про визнання договору позики та розписки про отримання грошей недійсними за їх безгрошовістю.

Рішенням Рівненського міського суду від 23 лютого 2007 року в задоволенні позову ОСОБА_3 про стягнення боргу відмовлено, також відмовлено ОСОБА_2 в задоволенні зустрічного позову

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 14 травня 2007 року рішення Рівненського міського суду від 23 лютого 2007 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог та відмовлення в задоволенні зустрічного позову, в зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

Відмовляючи в задоволені позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення позики у сумі 519818 грн. та в задоволенні зустрічної позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики та розписки про утримання коштів, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що 10 червня 2005 року між сторонами укладено договір позики, згідно якого позикодавець ОСОБА_1 передав у власність позичальнику ОСОБА_2 грошові кошти сумою 510000 грн., що еквівалентно 100000 доларів США. В пункті 2.2 зазначеного договору сторони домовилися, що строк повернення позики сторонами не визначається, але право вимоги повернення позики виникає у ОСОБА_1 з моменту здійснення ОСОБА_2 торгівлі комплектуючими для виробництва меблів та пневмоінструменту. По закінченню 10 років з моменту укладання договору позики він припиняє свою дію, одночасно припиняються зобов'язання позичальника з повернення грошових коштів. Виходячи з зазначених умов договору, суди вважали, що укладений між сторонами договір не є договором позики, оскільки суперечить вимогам ч.5 ст. 203 ЦК України, а саме відсутня обов'язкова складова договору позики-безумовний обов'язок ОСОБА_2 повернути кошти. А тому підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 не має.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Суди при винесенні рішення не звернули уваги на те, що п. 4.1.1 договору не звільняє відповідача від обов'язку повернення позики, а лише встановлює строк, протягом якого позивач має можливість заявити вимогу про повернення позики.

У відповідності до вимог п. 1 ст. 1049 ЦК України відповідач, за наявності умови, зазначеної у п. 2.2.1 договору, повинен був сплатити борг у триденний термін, а за відсутності такої умови - протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це.

Суди також не звернули уваги на те, що відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України позивач на підтвердження укладеного договору позики надав суду розписку позичальника, а також на те, що вимога про повернення боргу відповідно до вимог ч. 1 ст. 1049 ЦК України була направлена позичальнику.

За таких підстав рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Рівненського міського суду від 23 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 14 травня 2007 року скасувати та справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.