Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до регіонального відділення Фонду державного майна України в Запорізькій області, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Українсько-американська фірма "Терма-М", про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та знесення споруд за касаційною скаргою регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 26 квітня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 липня 2007 року,

У вересні 2005 року ОСОБА_1, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначала, що вона є власником земельної ділянки площею 1,53 га, що розташована біля с. Канівське на території Лисогірської сільської ради Запорізького району Запорізької області.

На вказаній земельній ділянці розташовані належні відповідачу занедбані споруди бази відпочинку "Будівельник", що створюють антисанітарні умови, призводять до порчі та зниження якості землі, істотно перешкоджають їй повною мірою користуватись земельною ділянкою, виконувати роботи з укріплення берегової лінії, озеленення тощо.

Крім того, її права можуть бути порушені внаслідок наміру відповідача реалізувати через аукціон зазначене майно, не повідомивши її про це.

Вважаючи, що вона як власник земельної ділянки має повне право користування і використання її за своїми цілями і планами, просила усунути перешкоди в користуванні належною їй земельною ділянкою та знести споруди, розташовані на її земельній ділянці за рахунок відповідача.

Під час розгляду справи позивачка уточнила позовні вимоги і просила усунути перешкоди в користуванні належною їй земельною ділянкою та знести частину споруд - 11 об'єктів: літній будинок площею 66,1 кв.м., більярдну площею 161,1 кв.м., 9 літніх будинків площами відповідно 61,08 кв.м., 85,5 кв.м., 60,3 кв.м., 90,1 кв.м., 58,3 кв.м., 60 кв.м., 32,48 кв.м., 30,4 кв.м., 14,8 кв.м., які розташовані на її земельній ділянці, витрати по знесенню споруд покласти на неї.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 26 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 17 липня 2007 року, позов задоволено, ухвалено: "усунути ОСОБА_1перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 1,53 га, належній їй на праві власності на підставі державного акта серії ЗП № 016507 від 09.12.2002 року, яка розташована на території Лисогірської сільської ради Запорізького району Запорізької області для організації відпочинку оздоровлення трудящих (база відпочинку). Знести нежилі приміщення: літній будинок площею 66,1 кв. м., більярдну площею 161,1 кв.м., 9 літніх будинків площами відповідно 61,08 кв.м., 85,5 кв.м., 60,3 кв.м., 90,1 кв.м., 58,3 кв.м., 60 кв.м., 32,48 кв.м., 30,4 кв.м., 14,8 кв.м., розташованих за адресою: 71000, с. Канівське Запорізького району Запорізької області, на території земельної ділянки площею 1,53 га ОСОБА_1. Витрати, пов'язані зі зносом вказаних споруд, покласти на ОСОБА_1. Зобов'язати ОСОБА_1 до знесення зазначених споруд компенсувати їхню вартість державі та сплатити на користь державного бюджету Запорізького району Запорізької області 84 543 грн. 60 коп."

У обгрунтування касаційної скарги регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування судових рішень й ухвалення нового рішення.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що знаходження споруд на земельній ділянці, а також можливість їх відчуження відповідачем іншим особам, чинять перешкоди у користуванні власністю, є порушенням з боку відповідача права власника на свій розсуд вільно володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном; знесення ж споруд, які займають велику площу на належній позивачу земельній ділянці і перешкоджають у здійсненні права власності на земельну ділянку, та повна компенсація їх вартості є законним способом врегулювання спору та не порушують будь-чиїх інтересів.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Як вбачається з матеріалів справи, дочірнє підприємство "Оздоровчий комплекс "Чайка" закритого акціонерного товариства "Компанія Радіо Крок" (далі - ДП "ОК "Чайка") придбало на підставі договору купівлі-продажу державного майна шляхом продажу на аукціоні від 28 січня 2002 року спірну базу відпочинку "Будівельник".

У зв'язку з цим, 9 вересня 2002 року між Запорізькою районною державною адміністрацією та вказаним товариством укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення.

29 жовтня 2003 року ДП "ОК "Чайка" відчужило вказану земельну ділянку на користь позивачки.

Рішенням суду від 19 липня 2002 року указаний договір від 28 січня 2002 року було розірвано і спірну базу відпочинку повернуто до державної власності (а.с. 176).

Відповідно до ч. 1 ст. 41 Конституції України, п. 1 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність" (697-12) (далі - Закон), чинного на момент виникнення спірних правовідносин, кожен має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Указані норми повинні застосовуватися до спірних правовідносин не лише щодо захисту прав позивача, а й стосовно захисту прав відповідача. Проте, суди застосували положення зазначених норм лише щодо захисту прав позивачки, не врахувавши, при цьому, норми щодо захисту права власності держави на базу відпочинку.

Крім того, за змістом п. 5 ст. 4 Закону власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Положення п. 1, абзацу 1 п. 5 вказаної статті у контексті ч. 1 ст. 41 Конституції України треба розуміти так, що власник володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, але, здійснюючи своє право, він також зобов'язаний не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб держави, у тому числі право власності держави.

Частиною 7 ст. 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Статтями 55 Закону України "Про власність", 346 ЦК України (435-15) визначено випадки і підстави позбавлення, припинення права власності.

Таких підстав (випадків) у рішенні суди не навели та, задовольнивши позов у повному обсязі без належних правових підстав, суди фактично припинили право власності держави на спірні споруди.

Окрім того, основною правовою підставою задоволення позову став Закон України "Про власність" (697-12) , який є загальним законодавчим актом цивільно-правового спрямування, який визначає особливості здійснення права власності на об'єкти матеріального походження, включаючи землю в межах території України. Разом з тим, він містить лише основні положення про об'єкти права власності в Україні, а тому відносини, які ним не урегульовані, підлягають регламентації ще й спеціальними законодавчими актами (ч. ч. 1, 2 ст. 8), в якості якого можна по відношенню до нього розглядати ЗК України (2768-14) , зокрема, в частині регулювання, правовідносин власності на землю.

Так, відповідно до п. а ч. 1 ст. 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані забезпечувати використання їх за цільовим призначенням.

Згідно з позовом, у обгрунтування своїх вимог позивачка вказувала, що вона має повне право користування земельною ділянкою, у зв'язку із знаходженням спірних споруд вона не може вільно використовувати земельну ділянку за своїми цілями та планами.

Відповідно до копій Державного акта на право власності на землю (а.с. 4,5), договору оренди земельної ділянки (а.с. 104), який у подальшому був розірваний сторонами, цільовим призначенням (використанням земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку) належної позивачці земельної ділянки є організація відпочинку оздоровлення трудящих (спірна база відпочинку).

Однак, суди на зазначене уваги не звернули, не врахували, що зазначена ділянка була оздоровчого призначення; враховуючи вказані ОСОБА_1 обгрунтування у позові, не з'ясували, для яких саме цілей та планів позивачці необхідна вільна земельна ділянка, необтяжена спірною базою відпочинку, що має значення для вирішення справи.

Також, порушуючи питання про знесення належних державі споруд, позивачкаобгрунтовувала свої вимоги тим, що її права власника порушуються занедбаними спорудами, що створюють антисанітарні умови і призводять до порчі грунту.

Достатнім доказом занедбання споруд відповідача, що порушує право власника земельної ділянки, суд вважав визнання відповідачем того, що стан майна за останній період погіршився. Проте, у порушення ст. ст. 58, 60 ЦПК України суди не врахували, що позивачка не надала достатніх і належних доказів на підтвердження вказаних тверджень.

Окрім того, ухвалюючи рішення, суди також послалися на ст. 320 ЦК, відповідно до якої власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом, законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Разом з тим, суди не з'ясували питання, чи є позивачка приватним підприємцем, що також має значення для розгляду справи і вирішення питання щодо підсудності даної справи.

Таким чином, у порушення ст. ст. 57, 58, 212, 213 ЦПК України, суди вказаного не врахували, послалися на ст. 48 Закону України "Про власність", ст. ст. 317, 319 ЦК України, якими визначено лише загальні положення захисту прав власності, зосередилися лише на нормах закону щодо захисту прав позивача і не застосували ті ж норми матеріального права стосовно захисту прав відповідача та не в повному обсязі з'ясували обставини, що мають значення для вирішення справи.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними і обгрунтованими, вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч.2 ст. 338 ЦПК України, із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області задовольнити частково.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 26 квітня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 липня 2007 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.