Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду

України в складі :

головуючого

Лященко Н.П.,

суддів:

Берднік I.С.,

Прокопчука Ю.В.,

Костенка А.В.,

Пшонки М.П., -

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про визнання жилого будинку спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за касаційною скаргою ОСОБА_1на рішення апеляційного суду Чернівецької області від 5 липня 2007 року,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з вересня 1980 року до серпня 2004 року перебував із відповідачкою в зареєстрованому шлюбі. Вказував, що їх з відповідачкою сім'я мешкала в АДРЕСА_1, право власності на який він набув на підставі договорів дарування від 16 квітня 1985 року та від 25 січня 1993 року, вчинених його бабусею - ОСОБА_3. Просив виселити ОСОБА_2. із будинку, оскільки після розірвання шлюбу остання перестала бути членом його сім'ї, але продовжує проживати в будинку, договір найму жилого приміщення укласти відмовляється та не бажає нести витрати на оплату комунальних платежів.

У зустрічному позові ОСОБА_2. просила визнати будинок спільною сумісною власністю подружжя. Указувала, що під час перебування з відповідачем у шлюбі останній на підставі договорів дарування в 1985 році та в 1993 році набув право власності на АДРЕСА_1; у період з 1990 року до 1994 року, під час шлюбу, будинок добудовувався та ремонтувався, у зв'язку з чим його цінність значно зросла. З огляду на викладені обставини просила провести поділ будинку між колишнім подружжям у рівних частках - по 50/100, виділивши їй у власність квартиру № 1, та всього майна на суму 19 534 грн., а відповідачеві - квартиру № 2 та майна на суму 19 806 грн., стягнути витрати, пов'язані з розглядом справи.

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 4 листопада 2005 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_1. задоволено. Виселено ОСОБА_1. з жилого АДРЕСА_1 Чернівецької області без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні позову ОСОБА_1. відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 5 липня 2007 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 про виселення та відмови в задоволенні позову ОСОБА_1. про визнання жилого будинку спільною сумісною власністю подружжя та його поділ скасовано й ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_1. про виселення відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_1. до ОСОБА_4 задоволено частково: визнано АДРЕСА_1 Чернівецької області спільною сумісною власністю подружжя; визнано за ОСОБА_1. право власності на 38/100 будинку вартістю 12 654 грн., а за ОСОБА_1 визнано право власності на 62/100 будинку вартістю 24 145 грн.; стягнуто з ОСОБА_1 151 грн. 99 коп., стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1., а також витрати, пов'язані з розглядом справи, у сумі 1 322 грн.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Задовольняючи позов про визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя, апеляційний суд виходив із того, що вартість майна, яке ОСОБА_1 отримав у дар, за час шлюбу суттєво збільшилась унаслідок спільних трудових і грошових затрат сторін як подружжя, а тому згідно ст. 25 КпШС України (2006-07) , який був чинним на час збільшення майна в цінності, і відповідно до ст. 62 СК України (2947-14) його слід визнати спільною сумісною власністю подружжя. При цьому в обгрунтування висновку апеляційний суд посилався на проведення в будинку ремонтних робіт, а саме: заміну покрівлі, вікон; часткову зміну підлоги; штукатурення, обладнання коридору в прибудові, кухні, ванної; встановлення автономного опалення; побудову гаража, літньої кухні, сараю, навісів; зведення огорожі, погреба, криниці, вбиральні тощо.

З такими висновками суду погодитись не можна з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_1 став власником спірного будинку на підставі договорів дарування від 16 квітня 1985 року та від 25 січня 1993 року. Вказані договори недійсними у судовому порядку не визнані, як і не визнане свідоцтво про право власності на спірний жилий будинок, на підставі якого дарувальник ОСОБА_3. була власником будинку з господарськими спорудами. У справі встановлено, що за першим договором дарування у власність ОСОБА_1 перейшла 11/20 частин спірного будинку, а саме жилі кімнати 12,6 та 14,8 кв.м., коридор 2 кв.м. (а.с. 45-46).

Решта приміщень будинку до укладення другого договору дарування, а саме до 25 січня 1993 року належала дарувальнику ОСОБА_3.

Встановлено, що саме до частини будинку, яка належала ОСОБА_3., до укладення другого договору дарування за участю сторін по справі було добудовано коридор площею 6,7 кв.м., кухню 12,1 кв.м., ванну 5 кв.м., котельню 2,6 кв.м. Цього не заперечує сама позивачка-відповідачка ОСОБА_1.

Таким чином, по справі встановлено, що за участю сторін була збільшена площа тієї частини будинку, яка належала не ОСОБА_1, як одному із подружжя, а належала іншій особі - ОСОБА_3. Тому підстав визнавати спірний жилий будинок спільною сумісною власністю подружжя відповідно до ст. 25 КпШС України (2006-07) та ст. 62 СК України (2947-14) немає.

Крім цього, навіть після добудови до будинку вказаних приміщень, які не є жилими, жила площа будинку практично не змінилася.

Тобто вагомих підстав вважати, що жилий будинок за рахунок праці та коштів сторін як подружжя збільшився в цінності немає.

Що ж стосується доводів щодо участі відповідачки-позивачки ОСОБА_1. у збільшенні цінності будинку за рахунок будівництва та поліпшення допоміжних приміщень, то відповідно до згаданих норм матеріального права, роз'яснень Пленуму Верховного Суду України № 7 (v0007700-91) від 4 жовтня 1991 року "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" (п.п. 4, 5) така участь дає право вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування затрат на будівництво.

Апеляційний суд на вищезазначене уваги не звернув, а зосередився лише на вартості спірного будинку в різні проміжки часу. При цьому поза увагою суду залишилась та обставина, що житлова площа будинку змінилася лише на 0,7 кв.м.

За таких обставин ухвалене у справі рішення апеляційного суду в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1. про визнання права спільної сумісної власності підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 341 ЦПК України (1618-15) з ухваленням нового рішення про відмову у позові в цій частині.

Рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_1. також підлягає скасуванню, оскільки суд помилково виходив із того, що остання є співвласницею будинку.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України (5464-10) припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє членів його сім'ї права користування займаним приміщенням.

Ураховуючи, що ОСОБА_1. не вселялася у спірний будинок як наймач, а є колишнім членом сім'ї власника будинку, підстав для її виселення за ст. ст. 156, 169 ЖК України (5464-10) , як просив позивач, не має, а тому у її виселенні слід відмовити.

Керуючись ст. 25 КпШС України (2006-07) , ч.ч. 3, 4 ст. 156, 169 ЖК України (5464-10) , п. 5 ч. 2 ст. 336, ст. 344 ЦПК України (1618-15) колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

в и р і ш и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Чернівецької області від 5 липня 2007 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_2до ОСОБА_1про визнання жилого будинку спільною сумісною власністю подружжя, його поділ та у задоволенні позову ОСОБА_1до ОСОБА_2про виселення відмовити.

Рішення оскарженню не підлягає.