Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого

Сеніна Ю.Л.,

суддів:

Левченка Є.Ф.,

Охрімчук Л.I.,

Лихути Л.М.,

Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 доОСОБА_2 про визнання права власності на S частку будинку та визнання договору дарування будинку частково недійсним за касаційною скаргоюОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 31 березня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2007 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2003 року ОСОБА_1. звернулася до суду із вказаним позовом, зазначаючи, що в період зареєстрованого шлюбу з відповідачем та за рахунок спільних коштів вони побудували жилий будинок по АДРЕСА_1, який було оформлено на мати відповідача ОСОБА_3. Ще до завершення будівництва ОСОБА_3. уклала з ОСОБА_2. договір дарування, за яким подарувала будинок відповідачу. Оскільки в подальшому стосунки в сім'ї погіршилися і відповідач став заперечувати її право на частку будинку та чинити їй перешкоди в користуванні ним, позивачка просила визнати за нею право власності на S частку будинку та визнати недійсним в цій частці договір дарування.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 31 березня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2007 року, позов задоволено. Визнано право власності на 1\2 частку будинку за ОСОБА_1. та визнано в цій частці недійсним договір дарування будинку, укладений 7 травня 1988 року ОСОБА_3. з ОСОБА_2.

У касаційній скарзі ОСОБА_2. просить скасувати зазначені судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає до задоволення.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України (1618-15) під час ухвалення рішення суд серед іншого вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що будинок споруджено сторонами в період їх зареєстрованого шлюбу, за кошти сімейного бюджету та для потреб їх сім'ї, відтак, він є їх спільною сумісною власністю, а мати відповідача ОСОБА_3. не була власником будинку, а тому не мала право відчужувати його відповідачу.

Однак, з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до чинного на час спорудження будинку законодавства про власність та земельного законодавства індивідуальне житлове будівництво здійснюється з метою забезпечення жилою площею тих громадян і членів їх сім'ї, яким у встановленому порядку відведено земельну ділянку для будівництва будинку. Участь інших осіб або родичів у будівництві будинку не є підставою для визнання за ними права власності на частку спорудженого будинку. Ці особи вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно. В окремих випадках за цими особами може бути визнано право власності на частку будинку, якщо між цими особами та забудовником було укладено угоду про створення спільної власності на жилий будинок і саме з цією метою вони своєю працею та коштами брали участь у спорудженні будинку.

Судом встановлено, що в 1985 році рішенням виконкому Стебницької міської ради матері відповідача ОСОБА_3. дозволено побудувати новий жилий будинок на належній у її користуванні прибудинковій земельній ділянці замість старого, який капітальному ремонту не підлягає і для проживання непридатний.

За таких обставин суду слід було з'ясувати чи були сторони членами сім'ї ОСОБА_3., а якщо ні, то чи існувала між ними та ОСОБА_3. угода про створення спільної власності на будинок, яким був рівень готовності будинку та, відповідно, частка в ньому ОСОБА_3. на час відчуження її на користь відповідача ОСОБА_2.

Саме від зазначеного залежить правильне вирішення справи, а тому ухвалення судом рішення без з'ясування вказаних обставин є неправильним.

Не можна погодитись і з застосуванням судом до спірних правовідносин положень ЦК України (435-15) 2003 року та СК України (2947-14) , оскільки за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України (254к/96-ВР) ) норми цих кодексів застосовуються до правовідносин, які виникли після набрання ними чинності, а спірний будинок було споруджено раніше.

Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України (1618-15) є підставою для скасування ухвалених судових рішень з передачею справи на новий розгляд. Оскільки зазначені порушення було допущено судом першої інстанції і не було усунено апеляційним судом справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а :

Касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 31 березня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2007 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.