Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

Головуючого - Яреми А.Г.,

Суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення,

У вересні 2005 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з зазначеним позовом до ОСОБА_4, посилаючись на те, що у січні 2004 року за участю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 сталася дорожньо-транспортна пригода, автомобілі учасників пригоди було пошкоджено, ОСОБА_3 з тяжкими травмами госпіталізовано. Відповідач скористався їх відчаєм та матеріальними труднощами і шляхом застосування психологічного тиску та погроз вимагав відшкодувати йому шкоду, заподіяну пошкодженням автомобіля, в сумі 88200 грн., для чого примусив їх приватизувати квартиру АДРЕСА_1 на укласти з ним договір купівлі-продажу зазначеної квартири. Не розуміючи в достатньому обсязі наслідків такої угоди, вони уклали договір купівлі-продажу 19 серпня 2004 року, хоча ніяких коштів за квартиру фактично не отримували.

Позивачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 серпня 2004 року між ними та ОСОБА_4.

Під час розгляду справи позивачі уточнили та доповнили позов і просили визнати договір недійсним на підставі статей 230, 231, 233 ЦК України, посилаючись також на наявність обману з боку ОСОБА_4, на вчинення правочину проти їх волі внаслідок застосування тиску з боку відповідача та на те, що договір укладено ними під впливом тяжких обставин.

ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення, посилаючись на те, що 27 липня 2005 року вона купила у ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 й повідомила відповідачів про необхідність звільнення житла, однак вони добровільно виселитися не бажають.

Судом зазначені позови об'єднано в одне провадження та до участі в справі як відповідача за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 залучено ОСОБА_5.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 16 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 17 липня 2007 року, в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено, позов ОСОБА_5 задоволено, постановлено виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 просять скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення їх позову та про відмову в задоволенні позову ОСОБА_5, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, суд виходив із того, що позивачі не надали доказів на підтвердження введення їх в оману ОСОБА_4., на застосування погроз та тиску з боку відповідача, а також не довели наявності для них тяжких обставин.

Проте з такими висновками суду погодитись не можна, виходячи з наступного.

Статтями 230, 231 та 233 ЦК України визначені правові наслідки вчинення правочинів, відповідно - під впливом обману, під впливом насильства та під впливом тяжкої обставини.

Статтею 203 ЦК України також визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, і відповідно до частин 1, 3, 5 зазначеної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В обґрунтування позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, крім іншого, посилались також на те, що фактично укладену ними угоду не можна вважати договором купівлі-продажу, квартиру вони не продавали, грошей за неї від ОСОБА_4 не отримували, передача квартири була обумовлена його вимогою про відшкодування шкоди в зв'язку з пошкодженням автомобіля, сам ОСОБА_4 у виданій особисто ним розписці підтверджує такі факти.

ОСОБА_4 не визнавав зазначеного позову по суті, однак у своїх запереченнях підтверджував пояснення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 щодо об'єктивних обставин, а саме те, що не купував квартиру, а отримав її від власників у рахунок відшкодування шкоди, заподіяної ОСОБА_3.

Судом встановлено, що 24 січня 2004 року мало місце зіткнення автомобіля "Фіат-Дукато" під керуванням ОСОБА_3 з автомобілем "Тойота Ланд Крузер" під керуванням ОСОБА_4. 17 березня 2004 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 одержали свідоцтво про право власності на спірну квартиру, дали згоду передати квартиру ОСОБА_4 в рахунок відшкодування шкоди, встановили розмір шкоди й 19 серпня 2004 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу продали квартиру ОСОБА_4, про що отримали розписку.

Вироком Харківського районного суду від 13 березня 2007 року ОСОБА_3 засуджено за скоєння злочину, передбаченого частиною 1 статті 286 КК України, а також задоволено цивільний позов ОСОБА_4 та постановлено стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 149514 грн. на відшкодування матеріальної шкоди (вартість ремонту автомобіля).

Копія зазначеного вироку суду долучена до матеріалів справи.

Суд, встановивши зазначені факти, в порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України пояснень ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та заперечень ОСОБА_4 належним чином не перевірив, на не оспорювані сторонами обставини уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин, не з'ясував чи було вільним волевиявлення усіх учасників оспорюваного правочину на його вчинення та чи відповідало воно їх внутрішній волі з огляду на зміст наявної в справі розписки ОСОБА_4 від 19 серпня 2004 року про те, що передача квартири в 2004 році була спрямована саме на відшкодування ОСОБА_4 шкоди, заподіяної ОСОБА_3. в результаті дорожньо-транспортної пригоди, та вирок суду в частині задоволення цивільного позову ОСОБА_4 про стягнення з ОСОБА_3 на його користь 149514 грн. на відшкодування матеріальної шкоди (вартість ремонту автомобіля).

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною 2 статті 338 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 квітня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 17 липня 2007 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.