У Х В А Л А
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 січня 2008 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого
Гнатенка А.В.,
суддів:
Григор'євої Л.I., Данчука В.Г., Гуменюка В.I., Косенка
В.Й., -
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2, третя особа: Iршавська державна нотаріальна контора про
визнання недійсним договору дарування,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2006 року ОСОБА_1 звернулась із зазначеним позовом,
посилаючись на те, що 9 жовтня 2003 року між нею та ОСОБА_2 було
укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, згідно якого ОСОБА_1
подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар зазначене майно. Позивачка
ОСОБА_1 є людиною похилого віку, погано чує і не може обходитись
без сторонньої допомоги. Позивачка зазначала, що вона мала намір
укласти договір довічного утримання, оскільки з батьком
відповідачки була домовленість про догляд за нею до смерті,
допомогу по веденню господарства тощо. Однак в нотаріальній
конторі їй пояснили, що краще укласти не договір довічного
утримання, а договір дарування, оскільки ця процедура менше
коштує. ОСОБА_1 вважає, що договір дарування було укладено
внаслідок обману. Враховуючи викладене, просила задовольнити її
позов та визнати недійсним договір дарування від 9 жовтня 2003
року.
Рішенням Iршавського районного суду Закарпатської області від
20 лютого 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду
Закарпатської області від 18 квітня 2007 року, позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири від 09 жовтня 2003
року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення
та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції,
посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального
права та порушення судом норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи недійсним
договір дарування, суд першої інстанції виходив з того, що
договір, який встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь
дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не
є договором дарування. Тому між сторонами фактично мав бути
укладений договір довічного утримання.
Однак з такими висновками суду погодитись не можливо.
Відповідно до статті 243 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
(1963 року) за
договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні
майно у власність.
Статтею 425 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
(1963 року) передбачено, що
за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною
особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у
власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину
його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати
відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді
житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Судом встановлено, що згідно договору дарування від 9 жовтня
2003 року ОСОБА_1 передала безоплатно ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.
Нормами статті 57 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
(1963 року) передбачено
визнання недійсною угоди в разі, якщо вона укладена внаслідок
обману, насильства погрози, зловмисної угоди представника однієї
сторони з другою стороною.
Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в
оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не
відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають
істотне значення для угоди, що укладається.
Згідно статті 213 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
рішення суду
повинно бути законним і обгрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного
судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно
з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу
своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були
досліджені в судовому засіданні.
Суд першої інстанції задовольняючи вимоги не навів норму
закону та підстави з яких договір дарування мав бути визнаний
недійсним.
Таким чином, суд не вияснив предмет спору і не встановив
правовідносини, що склались.
Без з'ясування цих обставин суд не міг ухвалити рішення про
задоволення чи відмову у задоволенні таких вимог.
Вияснення цих обставин має суттєве значення для правильного
вирішення спору.
Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм
матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково
залишив рішення без змін.
Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права
призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої
інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції не можуть
залишатися у силі і підлягають скасуванню, а справа направленню до
суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.
Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
,
колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду
України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Iршавського районного суду Закарпатської області від
20 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської
області від 18 квітня 2007 року скасувати, а справу направити до
суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий А.В. Гнатенко
Судді: Л.I. Григор'єва
В.I. Гуменюк
В.Г. Данчук
В.Й. Косенко