Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Пасічник С.С., суддів Васильєвої І.А., Юрченко В.П., розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Тернопільської області Державної податкової служби на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Затолочного В.С., Гінди О.М., Качмара В.Я. від 14 лютого 2013 року по справі за позовом Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Тернопільської області Державної податкової служби до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу,

Тернопільська об'єднана державна податкова інспекція Тернопільської області Державної податкової служби (далі - позивач/Інспекція) звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач/Підприємець), в якому просила стягнути суму податкового боргу по орендній платі з фізичних осіб у розмірі 184233,65 грн.

Обґрунтовуючи позовну заяву, позивач зазначив, що станом на 06 жовтня 2008 року за Підприємцем обліковується непогашена заборгованість по орендній платі з фізичних осіб у розмірі 184233,65 грн., яка підлягає стягненню в судовому порядку.

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 липня 2010 року позов задоволено; стягнено з відповідача до місцевого бюджету заборгованість по орендній платі з фізичних осіб у розмірі 184233,65 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що узгоджена сума податкового зобов'язання по орендній платі з фізичних осіб станом на дату розгляду справи набула статусу податкового боргу, а тому позовні вимоги є обґрунтованими.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року скасовано постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 09 липня 2010 року та в задоволенні позовних вимог Інспекції відмовлено.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про те, що внаслідок прийняття 27 грудня 2007 року Господарським судом Тернопільської області рішення у справі №3/414-5067, яким визнано недійсним з моменту укладення, як такий, що суперечить вимогам чинного законодавства України, пункт 5 договору оренди земельної ділянки від 28 березня 2002 року, укладеного між Тернопільською міською радою та суб'єктом підприємницької діяльності - приватним підприємцем ОСОБА_1, в частині оплати орендної плати за землю з 28 березня 2002 року по 28 березня 2008 року, підстави для нарахування та стягнення з відповідача орендної плати за землю відсутні.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанцій, Інспекція подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач по суті зазначив, що вимогою заявленого позову є стягнення узгодженої суми податкового боргу, а тому суд апеляційної інстанції, посилаючись на обставини визнання недійсним договору оренди як на підставу для відсутності обов'язку відповідача по сплаті орендної плати, вийшов за межі предмету доказування у даній справі.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 березня 2013 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У визначені ухвалою строки заперечення на касаційну скаргу не надходили.

Справу згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду Пасічник С.С. (суддя-доповідач), Васильєвої І.А., Юрченко В.П.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши рішення апеляційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності 12 квітня 2002 року, про що видано відповідне свідоцтво про державну реєстрацію, та перебуває на обліку в Тернопільській об'єднаній державній податковій інспекції як платник окремих податків з 02 червня 2005 року.

Між Тернопільською міською радою та Підприємцем 28 березня 2002 року укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого відповідачу надано в оренду земельну ділянку загальною площею 8,5360 га, що знаходиться в АДРЕСА_1. За умовами пункту 5 вказаного договору передбачено обов'язок щомісячного внесення землекористувачем орендної плати у розмірі, встановленому договором.

15 червня 2005 року позивачем проведено планову документальну виїзну перевірку своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків, зборів (обовзякових платежів) Підприємця за період з 01.10.2003 року по 31.03.2004 року, за результатами якої складено акт №552/17-426/НОМЕР_1 від 15 червня 2005 року).

У ході перевірки встановлено порушення пункту 7 статті 19 Закону України "Про плату за землю"; пункту 5 Договору оренди земельної ділянки, укладеного з Тернопільською міською радою №481; статей 13, 21 Закону України "Про оренду землі", в результаті чого виникла недоплата по орендній платі за землю в розмірі 147763,44 грн.

Також встановлено, що позивачем проведено невиїзну документальну перевірку своєчасності сплати податкового зобов'язання орендної плати за землю Підприємця за період з 09 червня 2005 року по 29 червня 2005 року, за результатами якої складено акт від 03 серпня 2006 року №13900/15-214/НОМЕР_1.

На підставі актів перевірок Інспекцією прийняті та направлені податкові повідомлення-рішення від 21 червня 2006 року №0001561800/0/40775, яким збільшено суму грошового зобов'язання по орендній платі з фізичних осіб у розмірі 147763,44 грн.; від 07 серпня 2006 року №0001001502/0/50015, яким збільшено суму грошового зобов'язання по штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 10868,96 грн., №0001011502/0, яким збільшено суму грошового зобов'язання по штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 2105,35 грн., та №б/н, яким збільшено суму грошового зобов'язання по штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 911,79 грн.

Окрім того, як встановлено судами, відповідач самостійно узгодив податкові зобов'язання по платежу орендної плати за земелю, подавши 09 лютого 2006 року до Інспекції податкову декларацію оредної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, згідно якої протягом 2006 року нараховано орендну плату за кожен місяць в сумі 8496,40 грн.

За наведених підстав та у зв'язку із несплатою відповідачем таких грошових зобов'язань по орендній платі з фізичних осіб у добровільному порядку, позивач звернувся до суду із даним позовом про їх стягнення в судовому порядку.

Колегія суддів не може погодитись із висновками суду апеляційної інстанцій про відсутність законних підстав для стягнення з відповідача спірної суми заборгованості, вважаючи їх передчасними та такими, що зроблені з неповним з'ясуванням всіх обставин справи, виходячи з наступного.

Так, відповідно до статті 2 Закону України "Про плату за землю", положення якого були чинними на момент вининення спірних правовідносин, використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Статтею 13 Закону України "Про плату за землю" було визначено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, є договір оренди такої земельної ділянки.

За правилами статті 19 Закону України "Про плату за землю" розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за угодою сторін у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності).

Положення статті 19 Закону України "Про плату за землю" кореспондуються також із положеннями частини 2 статті 21 Закону України "Про оренду землі".

Згідно статті 13 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 24 Закону України "Про оренду землі" визначено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого надавати органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний орган державної податкової служби про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.

Отже, підставою для нарахування платниками податків орендної плати за землю є укладений договір про оренду земельної ділянки.

Водночас, дійшовши висновку про відсутність підстав для нарахування та стягнення з відповідача орендної плати за землю, який ґрунтувався виключно на тій обставині, що рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27 грудня 2007 року у справі №3/414-5067 визнано недійсним пункт 5 договору оренди земельної ділянки від 28 березня 2002 року, укладеного між Тернопільською міською радою та Підприємцем, в частині оплати орендної плати за землю з 28 березня 2002 року по 28 березня 2008 року, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 18 січня 2008 року, якою виправлено описку в частині визначення кінцевої дати періоду оплати орендної плати, та, як наслідок, не встановлено дійсного періоду, протягом якого, за висновком суду, підстави для нарахування відповідачу орендної плати були відсутні.

У зв'язку із наведеним та з огляду на обставини визнання недійсним договору оренди землі у судовому порядку лише за певний період (беручи до уваги виправлену описку у судовому рішенні), не дослідженим залишився й період виникнення спірної заборгованості та реальний стан розрахунків відповідача по орендній платі за відповідний період в залежності від підстав, які слугували нарахуванню грошових зобов'язань, а тому висновок апеляційного суду про безпідставність нарахування та стягнення спірної суми заборгованості є передчасним.

Невстановлення та ненадання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, виключає можливість дійти висновку щодо дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні даного спору.

Як встановлено частиною 1 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частиною 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати визначених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

За правилами пункту 1 частини 2 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Зважаючи на те, що допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до цього ж суду, якому слід дослідити вищевказані обставини і прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 360 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Тернопільської області Державної податкової служби задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.