У х в а л а
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 листопада 2007 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого
Гнатенка А.В.,
суддів:
Балюка М.I., Гуменюка В.I., Барсукової В.М., Косенка В.Й.,-
розглянувши у судовому засіданні справу за ОСОБА_1 до
ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: перша Державна нотаріальна контора
м. Севастополя про визнання договорів дарування недійсними,
в с т а н о в и л а:
У січні 2006 року ОСОБА_1 звернувся з позовом про визнання
недійсними договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 28 лютого 2003
року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, та договору дарування
квартири АДРЕСА_1 від 4 березня 2003 року, укладеного між ОСОБА_4
та ОСОБА_2, оскільки вказані угоди є фіктивними, укладені з метою
погіршення житлових умов. Свої вимоги обгрунтовував тим, що він є
військовослужбовцем. У 1986 році по місцю проходження служби на
сім'ю з трьох чоловік була надана квартира АДРЕСА_2. У 1996 році
ця квартира була приватизована всіма членами сім'ї у спільну
часткову власність по 1/4 частині кожному. 19 жовтня 1996 року
ОСОБА_5 придбав за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1. У
2003 році позивач підлягав звільненню у запас, у зв'язку з цим він
звернувся до командира військової частини, в якій проходив службу,
про виплату компенсації за придбане житло за особистий рахунок. В
цьому позивачу було відмовлено. Тому 28 лютого 2003 року ОСОБА_1
оформив договір дарування спірної квартири на користь матері
дружити ОСОБА_4 з метою постановки на квартирний облік для
поліпшення житлових умов. Рішенням житлової комісії військової
частини № 20205 від 15 квітня 2003 року позивач був визнаний
таким, що потребує поліпшення житлових умов. 4 березня 2003 року
ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1. 4 липня 2003 року
позивач був виключений з списків військовослужбовців, потребуючих
поліпшення житлових умов, на підставі статі 35 ЖК України
( 5464-10 ) (5464-10)
. Позивач вважає, що дві угоди дарування були укладені
тільки для того, щоб прикрити факт наявності у нього житла та
постановлення його на квартирний облік, а тому просив задовольнити
його позовні вимоги.
Рішенням Ленінського районного суду м. Севастополя від 26
вересня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м.
Севастополя від 14 грудня 2006 року, позов задоволено. Визнано
недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 28 лютого 2003
року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 Визнано недійсним договір
дарування квартири АДРЕСА_1 від 4 березня 2003 року, укладений між
ОСОБА_4 та ОСОБА_2
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у
справі рішення та прийняти рішення про відмовуОСОБА_1 у
задоволенні його позовних вимог, посилаючись на неправильне
застосування судом норм матеріального права та порушення судом
норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких
підстав.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним
договору дарування від 28 лютого 2003 року, укладеного між ОСОБА_5
та ОСОБА_4 суд першої інстанції виходив з того, що оформлення
цього договору дало позивачу підстави для постановки його на
квартирний облік. Тобто при укладенні угоди сторонами не
переслідувалась мета переходу права власності, а існувала інша
мета - навмисне погіршення житлових умов сім'ї ОСОБА_2. Визнаючи
недійсним договір дарування від 4 березня 2003 року, укладеного
між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що
державна реєстрація його була проведена лише 30 травня 2006 року,
що підтверджує позицію позивача в частині наявності домовленості
сторін щодо навмисної не реєстрації договору для того, щоб у
військового відомства не було даних про наявність нерухомості у
претендента на отримання житлаОСОБА_1
Проте з такими висновками суду погодитись не можливо.
Відповідно до статті 213 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
рішення суду
повинно бути законним і обгрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного
судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно
з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу
своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були
досліджені в судовому засіданні.
Зі змісту статті 215 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
убачається, що
суд не вправі виходити за межі заявлених позивачем вимог.
Згідно статті 215 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
підставою недійсності
правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною
(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою,
п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину
не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного
законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка
вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної
дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
Отже, судом першої інстанції не досліджено всі обставини, що
мають значення для справи.
Вияснення цих обставин має суттєве значення для правильного
вирішення спору.
Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції вимог
норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і
помилково залишив його без змін.
Враховуючи викладене, рішення Ленінського районного суду м.
Севастополя від 26 вересня 2006 року та ухвала апеляційного суду
м. Севастополя від 14 грудня 2006 року підлягають скасуванню з
направленням справи до суду першої інстанції для розгляду іншим
суддею.
Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
,
колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду
України
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Севастополя від 26
вересня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від
14 грудня 2006 року скасувати, а справу направити до суду першої
інстанції для розгляду іншим суддею.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий А.В. Гнатенко
Судді: М.I. Балюк
В.М. Барсукова
В.I. Гуменюк
В.Й. Косенко