У Х В А Л А
 
                          Iменем України
 
     7 листопада 2007 р. м. Київ
 
     Колегія суддів Судової палати у цивільних справах  Верховного
Суду України в складі:
 
     Яреми А.Г.,
 
     Лихути Л.М.,
 
     Охрімчук Л.I.,
 
     Левченка Є.Ф.,
 
     Сеніна Ю.Л.,
 
     розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання шлюбу недійсним, визнання заповіту
недійсним,  визнання  права  власності  на   спадкове   майно   за
касаційною  скаргою  ОСОБА_3   на   рішення   Києво-Святошинського
районного суду від 27 жовтня 2006 р. та ухвалу  Апеляційного  суду
Київської області від 16 січня 2007 р.,
 
                       в с т а н о в и л а:
 
     В серпні 2005 р. ОСОБА_1 та  ОСОБА_2  звернулись  до  суду  з
вказаним позовом, в якому зазначали,  що  їх  батько,  ОСОБА_4  14
серпня 1996 р. уклав шлюб з ОСОБА_5(відповідачкою ОСОБА_3),  проте
наміру створювати сім'ю у нього не було, до того ж  він  внаслідок
хронічних захворювань не міг усвідомлювати значення своїх  дій  та
правильно керувати ними на час  укладення  шлюбу.  З  цих  підстав
просили визнати шлюб недійсним.
 
     24 лютого 2005 р. ОСОБА_4 склав заповіт, яким  заповідав  усе
належне  йому  майно  своїй  дружині,  відповідачці   ОСОБА_3,   а
IНФОРМАЦIЯ_1 р.  він  помер.  Вважаючи,  що  на  момент  складення
заповіту ОСОБА_4 також не  розумів  значення  своїх  дій,  не  міг
проявити свідомого волевиявлення внаслідок  загострення  хронічних
хвороб, а відповідачка скористалась таким його станом і  примусила
до складання заповіту на  своє  ім'я,  просили  визнати  недійсним
заповіт.
 
     В зв'язку з цим просили визнати за ними  право  власності  на
спадкове майно у вигляду  1/2  частини  будинкуАДРЕСА_1  Київської
області, оскільки після смерті батька  вони  фактично  вступили  в
управління спадковим майном.
 
     Рішенням Києво-Святошинського районного суду  від  27  жовтня
2006 р., залишеним без змін ухвалою  Апеляційного  суду  Київської
області від 16 січня 2007 р., позовні вимоги задоволені в  повному
обсязі. Визнано недійсним шлюб, укладений 14 серпня  1996  р.  між
ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 24
лютого  2005  р.  та  посвідчений  нотаріусом  Києво-Святошинської
районної нотаріальної контори. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право
власності в рівних частках на 1/2 будинку АДРЕСА_1
 
     У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається  на  порушення  судом
норм матеріального та процесуального права та ставить питання  про
скасування судових рішень і направлення справи  на  новий  судовий
розгляд.
 
     Заслухавши   доповідача,   обговоривши   доводи   скарги   та
перевіривши матеріали справи,  колегія  суддів  Судової  палати  у
цивільних справах Верховного Суду  України  визнає,  що  касаційна
скарга підлягає задоволенню.
 
     Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходи в з
того,  що  з  амбулаторної  медичної  картки   померлого   ОСОБА_4
вбачається, що він був інвалідом першої групи Великої  вітчизняної
війни 1941-1945 р.р. внаслідок поранення та контузій, страждав  на
хронічні   захворювання.    Згідно    з    висновком    посмертної
судово-психіатричної експертизи, зазначені хвороби значно впливали
на його орієнтацію в навколишньому середовищі, пам'ять, свідомість
та викликали неадекватну поведінку у спілкуванні з оточуючими та в
повсякденному житті, що могло бути підставами  для  визнання  його
обмежено  дієздатним  у  1996  р.  під  час  укладення  шлюбу   та
недієздатним у 2005 р.  під  час  складання  заповіту.  Суд  також
послався на показання свідків - сусідів  ОСОБА_4,  які  повідомили
суду, що він внаслідок  хворобливого  стану  потребував  постійної
сторонньої допомоги,  а  тому  позивачі  найняли  доглядальницю  -
ОСОБА_5(відповідачку ОСОБА_3), яка фактично  не  виконувала  своїх
обов'язків та скориставшись безпорадним станом  ОСОБА_4  уклала  з
ним шлюб, хоча наміру створювати сім'ю ОСОБА_4 ніколи  не  мав.  З
огляду на наведене суд визнав шлюб недійсним.
 
     Визнаючи заповіт, укладений ОСОБА_4  24  лютого  2005  р.  та
посвідчений  нотаріусом  Києво-Святошинської  районної   державної
нотаріальної контори недійсним, суд  також  послався  на  наведені
вище докази.
 
     А тому визнав право  власності  за  позивачками  на  спадкове
майно в рівних частках.
 
     Погодився з рішенням суду першої інстанції й апеляційний суд.
     Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки
вони зроблені з порушенням норм  матеріального  та  процесуального
права.
 
     Відповідно до правил ст. 212  ЦПК  України  ( 1618-15 ) (1618-15)
        ,  суд
оцінює  належність,  допустимість,  достовірність  кожного  доказу
окремо, а також  достатність  і  взаємний  зв'язок  доказів  у  їх
сукупності.
 
     Згідно з ст. 214 ЦПК під час ухвалення рішення  суд  вирішує,
чи  мали  місце  обставини,  якими   обгрунтовувалися   вимоги   і
заперечення, та якими доказами вони  підтверджуються;  чи  є  інші
фактичні дані,  які  мають  значення  для  вирішення  справи;  які
правовідносини випливають із встановлених обставин.
 
     Усупереч   зазначеним   вимогам    суди    обох    інстанцій,
постановляючи рішення про визнання шлюбу  недійсним,  не  звернули
уваги на належність і допустимість доказів, достатність і взаємний
зв'язок доказів у їх сукупності.
 
     Так, відповідно вимог ст. 45 КпШС України ( 2006-07 ) (2006-07)
         шлюб  є
недійсним (фіктивним), якщо його укладено жінкою та чоловіком  або
одним із них  без  наміру  створення  сім'ї  та  набуття  прав  та
обов'язків подружжя.
 
     Для умов дійсності шлюбу є наявність взаємної згоди осіб, які
беруть шлюб, та щоб воля цих осіб  була  спрямована  на  створення
сім'ї.
 
     Як убачається з матеріалів справи,  14  серпня  1996  р.  між
ОСОБА_4 та  ОСОБА_5було  зареєстровано  шлюб  за  їхньою  взаємною
згодою, після шлюбу ОСОБА_5прийняла прізвище чоловіка - ОСОБА_4.
 
     З показань свідків, які були допитані як  з  боку  позивачів,
так і з боку відповідачки, з письмових доказів у справі вбачається
що ОСОБА_4 кохав дружину,  опікувався  нею  під  час  її  хвороби,
надсилав  листівки,  в  яких  називав   її   "коханою   дружиною",
присвячував їй вірші. У розпорядженні, зробленому ним  на  випадок
своєї смерті, називав її "посланою  богом  дружиною".  З  показань
свідків  також  вбачається,  що  після  реєстрації  шлюбу  сторони
проживали разом, вели спільне господарство,  мали  спільні  кошти,
разом відвідували релігійну громаду "Церква Спасіння".
 
     Визнавши укладений 14 серпня 1996 р. шлюб з  ОСОБА_5(ОСОБА_3)
недійсним внаслідок того, що ОСОБА_4 під час його укладання не міг
повною мірою усвідомлювати значення своїх дій  та  керувати  ними,
суд всупереч вимогам ст. 147 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
         послався лише
на висновок судово-психіатричної експерти, не врахувавши, що такий
висновок для суду не  є  обов'язковим  і  повинен  оцінюватися  за
правилами ст. 212 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
         у  сукупності  з  іншими
доказами.
 
     Не  можна  погодитися  з  висновком  судів  і  щодо  визнання
заповіту недійсним.
 
     Стаття 1247 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
         встановлює загальні  вимоги
до форми заповіту, зокрема те,  що  він  укладається  у  письмовій
формі, має бути особисто підписаний заповідачем. Згідно зі статтею
1248 ЦК  України  ( 435-15 ) (435-15)
        ,  нотаріус  посвідчує  заповіт,  який
написаний  заповідачем  власноручно.  Згідно  з  частиною  2  цієї
статті, нотаріус  на  прохання  особи  може  власноручно  записати
заповіт з її  слів.  У  цьому  випадку  заповіт  має  бути  вголос
прочитаний заповідачем і підписаний ним, що  в  даному  випадку  і
відбулось.
 
     Допитаний в судовому засіданні нотаріус  ОСОБА_6  повідомила,
що під час складання заповіту у 2005 р. ОСОБА_4 адекватно сприймав
обставини та ситуацію, вона зачитала заповіт йому в голос,  а  він
особисто зробив примітку, що заповіт ним пр очитаний  та  поставив
власноручний підпис (а.с. 157-зв.).
 
     Таким чином, висновок суду про те, що заповіт  не  відповідав
дійсної волі спадкодавця, є передчасним.
 
     Виходячи з викладеного колегія суддів приходить до  висновку,
що суди першої та апеляційної  інстанції  неправильно  застосували
норми матеріального права  та  на  порушення  норм  процесуального
права не встановили всіх фактичних обставин,  які  мають  значення
для правильного вирішення справи, тому  рішення  судів  підлягають
скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до  суду
першої інстанції.
 
     Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України  ( 1618-15 ) (1618-15)
        ,  колегія
суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
 
                         у х в а л и л а:
 
     Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.
 
     Рішення Києво-Святошинського районного  суду  від  27  жовтня
2006 р. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 січня
2007 р. скасувати, справу передати на  новий  судовий  розгляд  до
суду першої інстанції.
 
     Ухвала оскарженню не підлягає.
 
 
 
     Судді Верховного Суду України
 
 
 
     Ярема А.Г. Лихута Л.М. Левченко Є.Ф. Охрімчук Л.I. Сенін Ю.Л.