У Х В А Л А
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
7 листопада 2007 року
м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого
Гнатенка А.В.,
суддів:
Барсукової В.М., Григор'євої Л.I.,
Данчука В.Г., Косенка В.Й.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, зустрічним позовом
ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та позовом
третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_3
до ОСОБА_2 про стягнення боргу, визнання права власності на
нерухоме майно, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення колегії
суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду
Волинської області від 19 грудня 2006 року,
в с т а н о в и л а :
У серпні 2005 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до
ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Свої вимоги мотивувала
тим, що знаходилася з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 20
січня 1995 року до 18 лютого 2005 року. За час шлюбу сторонами за
взаємною згодою та домовленістю, за рахунок спільного сімейного
бюджету було набуте численне майно, яке відповідач у добровільному
порядку ділити не хоче. Після уточнення своїх вимог ОСОБА_1
просила провести в рівних частинах поділ спільно набутого майна:
квартири АДРЕСА_1 магазину з гаражем на два бокси, розташованого
АДРЕСА_2, а також стягнути на її користь грошову компенсацію в
розмірі 21 500 гривень за її частку в спільній власності -
реалізованому відповідачем автомобілі марки "Рено Канго", 2001
року випуску, номерний знак НОМЕР_1.
У березні 2006 року ОСОБА_2 пред'явив зустрічний позов до
ОСОБА_1, в якому просив поділити також інше спільно набуте майно
шляхом стягнення на його користь 49 645 гривень грошової
компенсації, оскільки зазначене ним у позові майно ОСОБА_1 забрала
без його відома, ліквідувала спільно створене торговельне місце та
продала автомобіль марки "Рено Канго", 2001 року випуску, номерний
знак НОМЕР_2
У квітні 2006 року батько відповідача, ОСОБА_3 як третя
особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, звернувся з
позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, визнання права власності
на нерухоме майно, посилаючись на те, що позичив останньому кошти
на придбання спірної квартири та магазину з гаражем.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду від 6 вересня 2006
року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково, у задоволенні
вимог ОСОБА_3 відмовлено. Постановлено: визнати за ОСОБА_1 право
власності на: 50/100 частин квартири АДРЕСА_1 50/100 частин
магазину з гаражем, розташованого АДРЕСА_2, та автомобіль марки
"Рено Канго", 2001 року випуску, номерний знак НОМЕР_2, вартістю
53 000 гривень; визнати за ОСОБА_2право власності на: 50/100
частин квартири АДРЕСА_1, 50/100 частин магазину з гаражем,
розташованого АДРЕСА_2, та автомобіль марки "Рено Канго", 2001
року випуску, номерний знак НОМЕР_1, вартістю 40 000 гривень;
стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 13 000 гривень грошової
компенсації за різницю у вартості автомобіля, а також 310 гривень
судового збору.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах
апеляційного суду Волинської області від 19 грудня 2006 року
вказане рішення скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено частково,
зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено, у задоволенні вимог ОСОБА_3
відмовлено. Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6
500 гривень грошової компенсації за різницю у вартості спільного
майна подружжя. Вирішено питання про стягнення судових витрат.
ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України з касаційною
скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної
інстанції й направити справу на новий розгляд у суд першої
інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм
процесуального права та неправильне застосування норм
матеріального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких
підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
рішення суду
повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким
суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу
згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі
повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються
як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими
доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і
визнаючи квартиру, магазин з гаражем та автомобілі спільним майном
подружжя, місцевий суд виходив із того, що вказане майно було
набуте сторонами за час шлюбу, а тому підлягає поділу.
Скасовуючи рішення місцевого суду й відмовляючи в задоволенні
вимог про поділ квартири та магазину з гаражем, апеляційна
інстанція виходила з того, що ОСОБА_1 не довела, що вказане майно
придбане за спільні кошти подружжя, оскільки судовим рішенням
установлено факт придбання цього нерухомого майна ОСОБА_2. за
позичені у свого батька, ОСОБА_3, кошти, про які ОСОБА_1 не знала.
Що стосується придбаних за час шлюбу автомобілів, то, стягуючи на
користь ОСОБА_1 різницю в їх вартості, суд правильно виходив із
того, що це майно продане й не може бути виділене сторонам у
натурі.
Проте з таким висновком апеляційного суду в частині відмови в
задоволенні вимог про поділ квартири і магазину з гаражем
погодитися не можна, оскільки він суперечить нормам матеріального
та процесуального права.
Статтями 60, 61 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
встановлені правила
звільнення сторони від доказування та розподілу обов'язків по
доказуванню між сторонами.
За загальним правилом, установленим ст. 60 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на
які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім
випадків, установлених ст. 61 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
.
Проте це загальне правило діє, якщо в нормах матеріального
права відсутня вказівка про перерозподіл обов'язків доказування.
Згідно зі ст. 60 Сімейного кодексу України ( 2947-14 ) (2947-14)
майно,
набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на
праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з
них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього
господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного
заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу,
крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя.
Відповідно до вимог п.п. 2, 4 ст. 65 Сімейного кодексу
України ( 2947-14 ) (2947-14)
при укладенні договорів одним із подружжя
вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір,
укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки
для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором,
використане в інтересах сім'ї.
Тобто названі норми матеріального права припускають існування
факту спільної сумісної власності подружжя, доки не доказано інше
кимось із подружжя.
З матеріалів справи, зокрема рішень колегії суддів судової
палати у цивільних справах апеляційного суду Волинської області
від 23 грудня 2005 року (а.с. 47-50), якими скасовано рішення
Ковельського міськрайонного суду від 2 листопада 2005 року й
залишено без задоволення позовні вимоги виробничо-комерційного
об'єднання "Полісервіс" до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання
недійсними договорів купівлі-продажу спірної квартири та магазину
з гаражем на два бокси, на які послався апеляційний суд як на
підставу відмови в задоволенні вимог про визнання вказаного майна
спільним майном подружжя та його поділ, убачається, що судом
достовірно встановлено, що спірне майно було набуте сторонами за
час шлюбу, а не подароване ОСОБА_3 своєму синові - ОСОБА_2
У порушення вимог указаних норм матеріального та
процесуального права апеляційна інстанція переклала обов'язок
спростувати презумпцію спільності майна на позивачку, а не на
відповідача, який її оспорював, що призвело до помилкового
скасування правильного рішення місцевого суду про визнання
квартири й приміщення магазину з гаражем спільною сумісною
власністю подружжя та постановлення рішення про відмову у визнанні
права власності на них.
Оскільки апеляційною інстанцією помилково скасоване рішення
місцевого суду в частині задоволення вимог ОСОБА_1 про поділ
квартири й магазину з гаражем, то рішення апеляційного суду в
частині відмови в задоволенні цих вимог підлягає скасуванню з
підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, із
залишенням без змін у цій частині рішення місцевого суду.
Керуючись ст.ст. 336, 339 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія
суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах
апеляційного суду Волинської області від 19 грудня 2006 року в
частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ квартири та
магазину з гаражем скасувати, а рішення Ковельського
міськрайонного суду від 6 вересня 2006 року в цій частині залишити
без змін.
У решті - рішення апеляційного суду залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
А.В. Гнатенко
Судді:
В.М. Барсукова
Л.I. Григор'єва
В.Г. Данчук
В.Й. Косенко