Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Донця О.Є.,

суддів: Черпіцької Л.Т.,

Шведа Е.Ю.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.04.2017 року у справі за позовом В.о. керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 до Львівської міської ради, треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю "Круаель", Львівське комунальне підприємство "Львівський центральний парк культури і відпочинку ім. Б.Хмельницького" про визнання протиправним та скасування рішення,

У грудні 2016 року позивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Львівської міської ради, треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю "Круаель", Львівське комунальне підприємство "Львівський центральний парк культури і відпочинку ім. Б.Хмельницького" про визнання протиправним та скасування ухвалу Львівської міської ради № 992 від 15.09.2016 року "Про надання ТзОВ "Круаель" дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки на вул. Д.Вітовського, 43-а, на яку буде поширюватись право сервітуту у межах пам'ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення Львівського центрального парку культури і відпочинку ім. Б.Хмельницького".

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.04.2017 року, у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.

У касаційній скарзі заступник прокурора Львівської області, не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.04.2017 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Круаель" подало заперечення на касаційну скаргу, в яких воно просить касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.04.2017 року - без змін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, колегія суддів вважає, що касаційна скарга заступника прокурора Львівської області задоволенню не підлягає, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими і не надають підстав, які передбачені статтями 225 - 229 Кодексу адміністративного судочинства України для зміни чи скасування судових рішень.

Судами встановлено, що 12.05.2000 року між Управлінням ресурсів Львівської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Круаель" було укладено договір № 249 купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення), яка підлягає продажу за конкурсом, пунктом 1 якого передбачено, що продавець, відповідно до п. 3 ухвали Львівської міської ради № 290 від 24.06.1999 року, зобов'язується передати у власність покупцю будівлю кінотеатру "Дружба" площею 622,9 кв.м., яка згідно із проведеним розрахунком складає цілу ідеальну частку, знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Д.Вітовського, 43-а, належить територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі ухвали №288 ХІІ-ї сесії 1-го демократичного скликання Львівської обласної ради народних депутатів від 12.05.1993 року (об'єкт продажу), а покупець зобов'язується прийняти зазначену будівлю і сплатити ціну, відповідно до умов, що визначені в цьому Договорі.

Відповідно до акту приймання-передачі від № 249 12.05.2000 року, Управлінням ресурсів Львівської міської ради були виконані зобов'язання щодо передачі Товариству з обмеженою відповідальністю "Круаель" у власність об'єкта продажу, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Д.Вітовського, 43-а.

Відповідно до реєстраційного посвідчення від 30.05.2000 року, виданого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, будівля кінотеатру "Дружба" пл. 622,9 кв.м. належить на праві колективної власності Товариству з обмеженою відповідальністю "Круаель".

Також, інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 78526187 від 20.01.2017 року підтверджується, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Круаель" є власником нерухомого майна, будівлі кінотеатру площею 622,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Вітовського, 43-а.

Частиною 1 статті 377 Цивільного кодексу України передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Таким чином, у разі правомірного набуття права власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, у власника цього будинку (будівлі або споруди) виникає право, а у відповідного суб'єкту владних повноважень кореспондуючий обов'язок, щодо передачі власнику цього будинку (будівлі або споруди) земельної ділянки, на якій він розташований.

Згідно із частиною 2 статті 120 Земельного кодексу України, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Судами також встановлено та підтверджується довідкою від 21.04.2016 року із звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями, виданої Відділом Держгеокадастру у м. Львові, що земельна ділянка на вул. Д.Вітовського, 43-а у м. Львові входить в межі земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні парку культури ім. Б. Хмельницького без належно оформлених правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Відтак, Товариство з обмеженою відповідальністю "Круаель" є користувачем частини земельної ділянки на вул. Д.Вітовського, 43-а, оскільки володіє на праві власності нерухомим майном, будівлею кінотеатру, площею 622,9 кв.м. Відтак, доводи позивача стосовно того, що ТзОВ "Круаель" не має права ініціювати встановлення земельного сервітуту, оскільки не є власником (користувачем) суміжної (сусідньої) земельної ділянки є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

Статтею 401 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Відповідно до статті 404 Цивільного кодексу України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Таким чином, право земельного сервітуту встановлюється як виняток у разі, якщо задовольнити потребу у цьому землекористуванні неможливо в інший спосіб.

Частиною 1 статті 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Згідно із статтею 99 Земельного кодексу України, власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради передбачені умови встановлення сервітуту на земельну ділянку у м. Львові по вул. Д.Вітовського, 43-а, зокрема, платна основа, термін - 10 років, мета - для обслуговування нежитлової будівлі. Крім цього, встановлені обмеження, зокрема, без права капітального будівництва, без права огородження ділянки, без права зміни цільового призначення земельної ділянки.

Відтак, стверджуючи, що встановлення Товариством з обмеженою відповідальнісю "Круаель" сервітуту призведе до постійного користування земельною ділянкою позивач підміняє поняття "права постійного користування" в розумінні статті 92 Земельного кодексу України та поняття "сервітуту" в розумінні статті 98 Земельного кодексу України та довільно тлумачить згадані норми на свою користь.

Крім цього, встановлення земельного сервітуту не може мати наслідком позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею в силу частини 3 статті 98 Земельного кодексу України.

Частиною 2 статті 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" передбачено, що регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Аналогічні положення містяться у частині 3 статті 20 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", відповідно до якої до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Абзацом 1 частини 1 статті 21 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" встановлено, що на території національних природних парків з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об'єктів, їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням.

Відповідно до абз. 5 частини статті 21 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", господарська зона - у її межах проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, знаходяться населені пункти, об'єкти комунального призначення парку, а також землі інших землевласників та землекористувачів, включені до складу парку, на яких господарська та інша діяльність здійснюється з додержанням вимог та обмежень, встановлених для зон антропогенних ландшафтів біосферних заповідників.

За таких обставин, положення Закону (2456-12) передбачають знаходження на території парків земельних ділянок, які належать на праві власності громадянам, які мають право володіти, розпоряджатись та використовувати свої ділянки на власний розсуд, проте з дотриманням режиму охорони земель природно-заповідного фонду.

Положення Закону України "Про природно-заповідний фонд України" (2456-12) лише містять певні обмеження у використанні земельних ділянок на території парків.

Частиною 4 статті 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" встановлено, що у разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

Згідно із частиною 6 статі 38 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" (2456-12) , власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Враховуючи вищевикладене, суди дійшли вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій, є законними і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; в них повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки судів щодо встановлених обставин і правові наслідки є правильними, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Керуючись статтями 220, - 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області - залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23.01.2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04.04.2017 року у справі за позовом В.о. керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 до Львівської міської ради, треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю "Круаель", Львівське комунальне підприємство "Львівський центральний парк культури і відпочинку ім. Б.Хмельницького" про визнання протиправним та скасування рішення - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, передбаченому статтями 235 - 244 Кодексу адміністративного судочинства України.