У Х В А Л А
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 липня 2007 року
м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого
Гнатенка А.В.,
суддів:
Григор'євої Л.I., Гуменюка В.I.,
Данчука В.Г., Косенка В.Й.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та
зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про
визнання угоди купівлі-продажу дійсною, визнання права власності
на автомобіль, за касаційною скаргою ОСОБА_1. на рішення
Лубенського міського суду від 2 березня 2004 року та ухвалу
колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного
суду Полтавської області від 13 травня 2004 року,
в с т а н о в и л а :
У серпні 2003 року ОСОБА_1. звернувся в суд у порядку ст.ст.
48, 50 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) (697-12)
із позовом до
ОСОБА_2. про витребування майна з чужого незаконного володіння,
посилаючись на те, що 8 жовтня 2002 року він передав ОСОБА_3. за
дорученням належний йому автомобіль марки БМВ-318, номерний знак
НОМЕР_1, у користування для виконання певних зобов'язань. У
зв'язку з тим, що ОСОБА_3. своїх зобов'язань не виконав, позивач
14 листопада 2002 року скасував довіреність і став вимагати в
ОСОБА_3. повернення автомобіля. Останній указане майно не
повернув, оскільки продав його ОСОБА_2. Вважаючи, що відповідач
незаконно володіє даним автомобілем, ОСОБА_1. просив зобов'язати
повернути належне йому на праві власності майно.
У вересні 2003 року ОСОБА_2. звернувся в порядку ст.ст. 6,
47, 86 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
із зустрічним позовом до ОСОБА_1.,
ОСОБА_3. і ОСОБА_4. про визнання угоди купівлі-продажу дійсною,
визнання права власності на автомобіль. В обгрунтування своїх
вимог указував, що в жовтні 2002 року ОСОБА_4. запропонував йому
придбати спірний автомобіль. 14 жовтня 2002 року він віддав
ОСОБА_4. 4 860 гривень і разом з ним оформив у нотаріальній
конторі довіреність на право користування і розпорядження
автомобілем строком на три роки від імені ОСОБА_3., який за
дорученням ОСОБА_1. мав право розпоряджатися належним ОСОБА_1.
автомобілем. У цей же день ОСОБА_1. скасував видану на ім'я
ОСОБА_3. довіреність. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2.
просив визнати угоду купівлі-продажу автомобіля дійсною та визнати
за ним право власності на це майно.
Справа судами розглядалася неодноразово.
Під час нового розгляду справи у якості третіх осіб були
притягнуті Лубенський МРЕВ ДАI в Полтавській області та приватний
нотаріус ОСОБА_5.
Останнім рішенням Лубенського міського суду від 2 березня
2004 року, залишеним без зміни ухвалою колегії суддів судової
палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області
від 13 травня 2004 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1.
відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_3. задоволено. Постановлено
визнати укладену 14 жовтня 2002 року між ОСОБА_2. та ОСОБА_3.
угоду купівлі-продажу автомобіля БМВ-318, номерний знак НОМЕР_1,
дійсною та визнати право власності ОСОБА_2. на цей транспортний
засіб.
ОСОБА_1. звернувся до Верховного Суду України з касаційною
скаргою, в якій просить скасувати постановлені судові рішення й
задовольнити його позов, посилаючись на порушення судом норм
процесуального права та неправильне застосування норм
матеріального права, зокрема статей 44 і 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких
підстав.
Відмовляючи в задоволенні первісного позову та задовольняючи
зустрічні вимоги, місцевий суд, із висновками якого погодилася й
апеляційна інстанція, виходили з того, що у відповідача ОСОБА_2.
виникло право власності на автомобіль позивача ОСОБА_1. в силу
договору купівлі-продажу, оформленого загальною довіреністю від 8
жовтня 2002 року.
Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки
оформлення продажу автомобіля шляхом видачі загальної довіреності
не відповідає вимогам законодавства.
Згідно зі ст.ст. 62-69 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
довіреність - це
документ, який визначає обсяг та зміст повноважень, наданих тим,
кого представляють, своєму представнику.
Довіреністю від 8 жовтня 2002 року власник автомобіля
ОСОБА_1. не надав повіреному повноважень фіксувати договори,
зокрема, купівлі-продажу, не у встановленій законом формі,
оскільки зміст доручення чи передоручення має бути правомірним.
Торгівля транспортними засобами, що були в експлуатації,
здійснюється відповідно до Правил роздрібної торгівлі
транспортними засобами і номерними агрегатами, затверджених
наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції
України № 228 від 31 липня 2002 ( z0681-02 ) (z0681-02)
року.
Видачу загальної довіреності чи передоручення повноважень на
транспортний засіб, що був в експлуатації та має особливості
цивільного обороту, без укладення договору купівлі-продажу не
можна вважати договором, що укладений у відповідності з законом і
допускає перехід права власності до третіх осіб.
За таких обставин постановлені судові рішення підлягають
скасуванню.
Оскільки в справі відсутні дані про технічний стан спірного
майна і касаційна інстанція позбавлена можливості застосувати
засіб захисту права власності позивача, то справа підлягає
направленню на новий судовий розгляд у суд першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія
суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Лубенського міського суду від 2 березня 2004 року та
ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах
апеляційного суду Полтавської області від 13 травня 2004 року
скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у суд
першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
А.В. Гнатенко
Судді:
Л.I. Григор'єва
В.I. Гуменюк
В.Г. Данчук
В.Й. Косенко
Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
за договором
купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у
власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і
сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно ст. 386 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
за договором доручення
одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за
рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами було
укладено саме договір доручення, шляхом видачі довіреності на
право користування і розпорядження спірним автомобілем строком на
три роки, а не договір купівлі-продажу.
Договір купівлі-продажу та договір доручення мають різну
правову природу.
За договором доручення право власності на передане майно до
повіреного, який діє від імені довірителя, не переходить, він лише
зобов'язаний за встановлену сторонами винагороду відчужити це
майно третім особам і повернути довірителю отримані від реалізації
майна кошти. Водночас згідно з договором купівлі-продажу право
власності на майно переходить до покупця після виконання ним усіх
істотних умов договору.
Тобто за договором доручення сторона, якій передано майно,
права власності на нього не набуває і діє від імені власника цього
майна.