Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гнатенка А.В.,

суддів: Григор'євої Л.I., Косенка В.Й.,

Берднік I.С., Данчука В.Г., -

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - садове товариство "Приозерне", про визнання договору купівлі-продажу дійсним і права власності на земельну ділянку, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - садове товариство "Приозерне", про повернення земельної ділянки з чужого незаконного володіння та відшкодування шкоди, заподіяної користуванням земельною ділянкою, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2007 року,

встановила:

У липні 2005 року позивачка звернулася в суд із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що 8 жовтня 2002 року між нею та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_1, за яким вона придбала вказану земельну ділянку з розташованими на ній будівлями. Зазначала, що сплатила відповідачу вартість цього майна та витрати, пов'язані з оформленням права власності на земельну ділянку й нотаріальним посвідченням договору купівлі-продажу, а з жовтня 2002 року фактично володіє та користується спірним майном. Посилаючись на те, що відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу зазначеного майна, просила визнати його дійсним і визнати за нею право власності на земельну ділянку та садовий будинок.

У зустрічному позові ОСОБА_2 просив відмовити ОСОБА_1 у позові, зобов'язати позивачку повернути йому спірну земельну ділянку з усіма будівлями з поверненням їй внесеної нею попередньої оплати цієї земельної ділянки в розмірі 8 тис. доларів США та стягнути з ОСОБА_1 на його користь 22 294 грн. 50 коп. упущеної вигоди та 10 тис. грн. моральної шкоди, посилаючись на те, що позивачка неправомірно заволоділа його земельною ділянкою, оскільки відмовилась сплатити повну вартість спірної земельної ділянки з будівлями, за ціною, яка існувала на час оформлення документів, - 20 тис. доларів США.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 1 червня 2006 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 передати відповідачу спірну земельну ділянку з усіма будівлями, стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 40 400 грн., стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 404 грн. державного мита. У задоволенні решти вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2007 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 1 червня 2006 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 і відмови в позові ОСОБА_1 скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано спірний договір купівлі-продажу дійсним з часу набрання рішенням суду законної сили - з 23 березня 2007 року. У позові ОСОБА_2 відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2007 року й залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 1 червня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 був членом садового товариства "Приозерне", у користуванні якого знаходилась земельна ділянка АДРЕСА_1, площею 0,04 га та садовий будинок з іншими спорудами.

10 листопада 2004 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.

Відповідно до свідоцтва про право власності, виданого головним управлінням житлозабезпечення від 7 квітня 2005 року на підставі наказу від 29 березня 2005 року, ОСОБА_2 належить на праві власності нерухоме майно: садовий будинок та інші споруди - загальною вартістю 11 805 грн., розташовані на земельній ділянці АДРЕСА_1 (а.с. 44).

Судом встановлено, що ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 8 тис. доларів США в якості попередньої оплати й з жовтня 2002 року користується земельною ділянкою та садовим будинком.

При цьому суд виходив з того, що ОСОБА_2 дійсно мав намір продати ОСОБА_1 спірне майно після оформлення на нього права власності, але за ціною, узгодженою після оформлення необхідних документів, та отримав від ОСОБА_1 як попередню оплату кошти в сумі 8 тис. доларів США у рахунок вартості майна, що не є остаточною оплатою, виходячи з їх домовленості та дійсної вартості спірного майна.

Заявляючи вимоги про визнання права власності на земельну ділянку й садовий будинок, ОСОБА_1 посилалась на те, що 8 жовтня 2002 року уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу зазначеного майна (який просила визнати дійсним) за обумовленою ними ціною - 8 тис. доларів США і відповідач фактично передав їй це майно згідно з актом від 8 жовтня 2002 року, частково виконавши умови договору (а.с. 6).

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог і задовольняючи позов ОСОБА_2 про витребування спірного майна з її володіння з поверненням позивачці сплачених нею коштів, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що укладена сторонами угода від 8 жовтня 2002 року у вигляді акта про передачу земельної ділянки й садового будинку не може бути визнана дійсним договором купівлі-продажу відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України (435-15) , оскільки надані ОСОБА_1 докази не є безперечним доказом факту домовленості сторін щодо всіх істотних умов договору, зокрема щодо ціни земельної ділянки.

Висновок суду про відсутність передбачених законом підстав для визнання письмової угоди сторін від 8 жовтня 2002 року дійсним договором купівлі-продажу садового будинку та земельної ділянки є правильним.

Цей висновок грунтується на матеріалах справи та вимогах закону - ст. ст. 47, 151, 153, 154, 224, 227, 228 ЦК України (1963 (1540-06) року), які діяли на час виникнення правовідносин сторін і які відповідно до п. п. 4, 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) (2003 року) повинні бути застосовані судом при вирішенні спору.

Оскільки судом першої інстанції обставини справи встановлені повно і правильно та зроблені правильні юридичні висновки, застосування судом норми ч. 2 ст. 220 ЦК України (435-15) (2003 року), яка відтворює положення ч. 2 ст. 47 ЦК України (1963 (1540-06) року) не призвело до неправильного вирішення спору, у зв'язку з чим передбачених ст. 338 ЦПК України (1618-15) підстав для скасування рішення суду не вбачається.

При постановленні рішення суд дав належну оцінку письмовим доказам - розпискам ОСОБА_2 від 8 жовтня 2002 року та 17 листопада 2004 року про отримання ним від ОСОБА_1 саме попередньої, а не остаточної сплати грошової суми - 8 тис. доларів США - за спірне нерухоме майно, що не є безумовним доказом домовленості сторін про ціну майна з урахуванням інших доказів, наданих сторонами.

Між тим, виходячи зі змісту ст. ст. 153, 154, 224, 225, 227, 228 ЦК України (1963 (1540-06) року), які діяли на час укладення сторонами угоди, істотними умовами договору купівлі-продажу (за яким одна сторона, продавець, передає або який зобов'язаний передати майно у власність іншої сторони, а покупець - прийняти це майно і сплатити певну грошову суму) є предмет та ціна договору, яка визначається за домовленістю сторін. За таких обставин висновок суду першої інстанції про неузгодження сторонами 8 жовтня 2002 року ціни продажу грунтується на матеріалах справи та вимогах закону.

Крім того, суд дійшов правильного висновку про те, що судом може бути визнаний дійсним такий договір, який на момент його укладення міг бути укладений сторонами з дотриманням вимог закону. Однак на час складення сторонами акта від 8 жовтня 2002 року договір купівлі-продажу нерухомого майна не міг бути укладений сторонами, оскільки ОСОБА_2 не був власником земельної ділянки й ця ділянка не могла бути на той час предметом договору купівлі-продажу, відсутній був і правовстановлюючий документ на садовий будинок.

Відповідно до ст. ст. 224, 225, 227 ЦК України (1963 (1540-06) року) не може бути предметом договору купівлі-продажу нерухоме майно, яке не є об'єктом права власності продавця на момент укладення договору, оскільки такий договір не міг бути посвідчений нотаріально в момент його укладення, хоча підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню (ст. 227 ЦК України (1963 (1540-06) року), ч. 1 ст. 55 Закону України "Про нотаріат" (3425-12) ).

Скасовуючи в цій частині законне та обгрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права: ч. 1 ст. 220, ст. ст. 638, 655, 657 ЦК України (435-15) - і дійшов помилкового висновку про дійсність укладеного сторонами 8 жовтня 2002 року договору.

Крім того, апеляційний суд безпідставно, усупереч зазначеним нормам, визнав датою укладення сторонами договору купівлі-продажу день набрання рішенням суду законної сили - 23 березня 2007 року.

Судові рішення в частині відмови ОСОБА_2 у позові про стягнення упущеної вигоди та моральної шкоди є законними і обгрунтованими.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 336, 339 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2007 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 1 червня 2006 року.

У решті - залишити рішення без зміни.

Ухвала оскарженню не підлягає.