Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом СОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3про позбавлення права користування жилим приміщенням та виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_3до СОСОБА_1 про визнання права власності на частину будинку, за касаційною скаргою СОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 1 грудня 2006 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 12 березня 2007 року,

У листопаді 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред'явили в суді позов до ОСОБА_3 про позбавлення права користування жилим приміщенням та виселення.

Позивачка зазначала, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 4 лютого 2002 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 4 лютого 2002 року вона є власником будинку АДРЕСА_1

Посилаючись на те, що відповідач незаконно проживає у напівпідвальному приміщенні зазначеного будинку, позивачка просила позбавити його права користування жилим приміщенням та виселити.

ОСОБА_2 позов підтримав і вказував, що хоч він і не є власником будинку, однак є чоловіком позивачки, і дана частина будинку потрібна для проживання їхньої сім'ї.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_3 пред'явив в суді зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину будинку.

Зазначав, що його батько - ОСОБА_3 у 1968 році провів добудову до спірного будинку, що складається із двох кімнат на першому поверсі, а також підвальних і напівпідвальних приміщень.

З 1970 року він постійно проживає в будинку АДРЕСА_1, яке успадкував після смерті свого батька ОСОБА_3, де займає напівпідвальне приміщення.

Посилаючись на викладене, просив визнати за ним право власності на частину зазначеного будинку.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 1 грудня 2006 року в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково: визнано за ОСОБА_3. право власності на 1/6 частину добудови до будинку АДРЕСА_1, що складається з приміщень 1-1, 1-2, 1-5, 1-6 та 1, вартістю 44 164 грн., залишено в його користуванні приміщення 1 площею 4,6 кв.м, 1-5 площею 20,8 кв.м, 1-6 площею 15,1 кв.м.; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 компенсацію за відхилення від належної частки у розмірі 11 749 грн.; стягнуто з ОСОБА_3 36 грн. 88 коп. судового збору на користь держави та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 12 березня 2007 року рішення районного суду змінено: в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково: визнано за ОСОБА_3. право власності на 3/16 частини будинку АДРЕСА_1, стягнуто з ОСОБА_3 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи та 103 грн. 51 коп. державного мита в доход держави.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постановлені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 і визнаючи за ним право власності на частину спірного будинку, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що він успадкував частину добудови після смерті своїх батьків.

Проте погодитись із такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального й процесуального права.

Суди належним чином не встановили характер правовідносин, що виникли між сторонами, норми права, якими вони регулюються та на порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України не навели в рішенні будь-яких доказів на підтвердження своїх висновків.

Судами навіть не витребувані правовстановлюючі документи на спірний будинок.

З реєстраційних посвідчень виданих Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки (а.с. 7, 8) вбачається, що весь будинок зареєстрований за ОСОБА_1 на підставі свідоцтв про право на спадщину, проте ці документи судом не витребовувалися і не досліджувалися, правова оцінка їм не надавалася.

Не припиняючи право власності позивачки ОСОБА_1 на спірний будинок, суд одночасно визнав за відповідачем право власності на 3/16 цього ж будинку.

Відповідно до ст. ст. 10, 31, 119, 213 ЦПК України визначення підстав і предмету позову належить виключно позивачу і суд сам за власною ініціативою їх визначати не може.

Проте прийнявши від ОСОБА_3 позовну заяву, яка не відповідає вимогам закону, суд і в судовому засіданні не усунув її недоліків - належним чином не з'ясував підстави та зміст заявлених ним вимог, докази, якими вони стверджуються.

Не з'ясовані і правові підстави позову заявленого ОСОБА_1

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Прийнявши від ОСОБА_2 позовну заяву, суд належним чином не з'ясував за захистом якого порушеного права звернувся ОСОБА_2 до суду і яким чином порушуються його права.

Змінюючи рішення районного суду, зазначені порушення закону залишилися поза увагою апеляційного суду.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу СОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 1 грудня 2006 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 12 березня 2007 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд у суд першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.