Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М.,

Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на квартиру,

У квітні 2005 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного між відповідачками 28 квітня 2004 року, посилаючись на те, що зазначена квартира фактично була куплена нею та її чоловіком ОСОБА_5 за їх спільні кошти як подружжя, проте фіктивно оформлена ОСОБА_5 на його сестру ОСОБА_3

Позивачка під час розгляду справи уточнила позов, пред'явила також вимоги до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 28 квітня 2004 року в частині покупця ОСОБА_3, визнати покупцями за договором і власниками квартири АДРЕСА_1 її та ОСОБА_5

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 9 листопада 2007 року позов задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_1просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що форма та зміст оспорюваного договору відповідають вимогам статей 655, 657, 658, 662 ЦК України, сторони угоди мали на меті відповідно продати та купити квартиру й вчинили такі дії реально, а позивачка не надала беззаперечних доказів на підтвердження того, що саме вона та ОСОБА_5 є покупцями спірної квартири.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Згідно з частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Судом установлено, що під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в шлюбі ними була придбана квартира АДРЕСА_1, 26 березня 2004 року ОСОБА_5 продав зазначену квартиру, а 28 квітня 2004 року було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Також встановлено, що саме ОСОБА_5 ще до продажу квартири по вул. Рязанова та до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири обговорював з ОСОБА_6, посередником з продажу квартири АДРЕСА_1, умови купівлі-продажу зазначеної квартири, її ціну, оглядав квартиру сам і разом з позивачкою та їх дитиною, натомість відповідачка ОСОБА_3 та її чоловік ОСОБА_4 участі в підборі квартири для купівлі та в підготовці укладення договору не приймали, крім того, в спірну квартиру після її купівлі вселилися ОСОБА_1, ОСОБА_5 та їх неповнолітня дитина, вони ж проводили ремонт житла, оплачували квартирну плату.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 є удаваним правочином у частині покупця, оскільки зазначена квартира фактично була придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_5 як подружжям за їх спільні кошти, одержані від продажу іншої квартири, що була спільною власністю подружжя, а дії ОСОБА_5 та його сестри ОСОБА_3 спрямовані на позбавлення позивачки права власності на житло.

При встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального закону, правильно було застосовано норми матеріального права.

Апеляційний суд помилково скасував зазначене рішення, у порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України не навів достатніх мотивів, за якими він вважає невірними висновки суду першої інстанції, не встановив та не зазначив у рішенні які докази судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, при ухваленні рішення узяв до уваги ті ж факти, що установлені судом першої інстанції, при цьому дав їм власну оцінку й безпідставно відмовив у задоволенні позову.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 339 ЦПК України.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2008 року скасувати і залишити в силі рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 9 листопада 2007 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.