6-14010св08 Про визнання недійсними доручення, договорів купівлі-продажу частини житлового будинку - 29.10.2008 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними доручення, договорів купівлі-продажу частини житлового будинку та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_2, поданою представником ОСОБА_5, на рішення апеляційного суду м. Севастополя від 24 квітня 2008 року,

У грудні 2004 року ОСОБА_1 звернулася в суд зі вказаними позовом, посилаючись на те, що в період шлюбу з ОСОБА_2 31 липня 2001 року придбали житловий будинок АДРЕСА_1. У листопаді 2004 року їй стало відомо, що на підставі доручення від її імені від 3 липня 2002 р., посвідченої нотаріусом м. Москви ОСОБА_6, яку вона не видавала та не підписувала, ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 23 липня 2002 року продав ОСОБА_2 належну їй частку вказаного житлового будинку за 74102 грн., який 17 жовтня 2003 року за договором купівлі-продажу продав її ОСОБА_4

Позивач зазначала, що належна їй частка жилого будинку вибула з власності поза її волею, тому просила визнати недійсними зазначені вище доручення та договори купівлі-продажу частини житлового будинку, а також відшкодувати завдану їй неправомірними діями ОСОБА_3 та ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 20000 грн.

Рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 28 листопада 2007 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 24 квітня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсними доручення від 3 липня 2002 року, договори купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 від 23 липня 2002 року між ОСОБА_3, який діяв на підставі доручення від імені ОСОБА_1, та ОСОБА_2, і від 17 жовтня 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 У відшкодуванні моральної шкоди відмовлено, розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що позивач підстави позову не довела, оскільки висновком судово-почеркознавчої експертизи, сумнівів у якому в суду не було, підтверджено з імовірністю підпис позивачки на довіреності на ім'я ОСОБА_3 на право управління та розпорядження її власністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ОСОБА_1 і визнаючи недійсними оспорені нею правочини, апеляційний суд виходив з того, що нотаріус ОСОБА_6, допитана в порядку міжнародного судового доручення, заперечила факт посвідчення нею доручення від імені позивачки на ім'я ОСОБА_3, не визнала печатку та свого підпису на дорученні. Крім того, доведено, що на час видачі доручення позивачка знаходилась за межами м. Москви, а висновок судово-почеркознавчої експертизи носить характер припущення. Оскільки ОСОБА_1 доручення на право продажу її власності не видавала, тому в силу ч. 2 ст. 48 ЦК УРСР суд визнав як доручення, так і всі послідуючі угоди купівлі-продажу частки житлового будинку недійсними.

Проте до таких висновків як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції дійшли з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами попередніх інстанцій по-різному оцінені надані сторонами одні й ті ж докази на підтвердження своїх вимог та заперечень. Так, суд першої інстанції взяв за основу імовірні висновки судово-почеркознавчої експертизи та відхилив письмові показання нотаріуса ОСОБА_6, пославшись на те, що до своїх показань нотаріус не додала виписки з реєстру нотаріальних дій за вказаний період. Суд апеляційної інстанції, натомість, відхилив висновки вказаної експертизи, пославшись на те, що вони носить характер припущень, і взяв за основу письмові показання нотаріуса про те, що вона не посвідчувала доручення від імені позивачки та показання свідків ОСОБА_7 і ОСОБА_8, що позивачка на час видачі доручення, посвідченого нотаріусом м. Москви, перебувала не в м. Москві, а за її межами.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

У порушення вимог зазначених вище норм процесуального права, суд як першої, так і апеляційної інстанції при перегляді рішення, належним чином доводи позивача та заперечення відповідачів не перевірив. Також суди порушили вимоги ч. 4 ст. 10 ЦПК України, яка зобов'язує суд сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема, сприяти в здійсненні сторонами наданими їм законом процесуальних прав.

Встановлено, що висновки судово-почеркознавчої експертизи носять імовірний характер в силу недостатності наданого експертам обсягу графічного матеріалу (вільних зразків підпису та почерку ОСОБА_1), разом з тим експертами безспірно зазначено, що ними не встановлено використання способів підробки чи технічної підготовки до підпису.

Враховуючи зазначене та посилаючись на порушення експертами Інструкції про призначення та проведення судових експертиз і експертних досліджень ОСОБА_1 просила суд призначити повторну судову-почеркознавчу експертизу (а.с. 205), проте суд першої інстанції у задоволенні такого клопотання відмовив, зазначивши, що інших доказів для ухвалення рішення по суті спору достатньо, при цьому в основу свого рішення поклав саме імовірний висновок експертизи. Разом з тим, в силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

На такі порушення суду першої інстанції апеляційний суд уваги не звернув. Апеляційний суд, відхиливши в силу своєї імовірності висновок судово-почеркознавчої експертизи, сам також поклав в основу свого рішення докази, які з достовірністю не підтверджують його висновку. Так, суд послався на показання свідка ОСОБА_7, яка ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції у встановленому порядку не допитувалась, не попереджалась про кримінальну відповідальність, а дала письмові пояснення (а.с. 38). Відповідно до ч. 1 ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Таким чином, письмові показання ОСОБА_7 могли бути оцінені судом лише як письмовий доказ у сукупності з іншими доказами.

Крім того, ухвалюючи рішення і поклавши в його основу письмові показання нотаріуса ОСОБА_6, отримані судом в порядку судового доручення, про те, що вона доручення від імені позивачки не посвідчувала, апеляційний суд на порушення зазначених вище вимог щодо оцінки доказів, оцінив їх однобічно, без взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами та не звернув уваги на те, що суд першої інстанції не запропонував сторонам надати додаткові підтвердження щодо таких показань нотаріуса, зокрема, виписки з книги нотаріальних дій, експертизи печатки та підпису нотаріуса тощо.

Також апеляційний суд, визнавши доручення та два договори купівлі-продажу частини житлового будинку недійсними, не врахував роз'яснень, даних у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 квітня 1978 р. № 3 (з відповідними змінами) "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними", про те, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і наслідками, передбаченими законом. Відносно договору купівлі-продажу від 23.07.2002 року суд застосував положення ч. 2 ст. 48 ЦК УРСР, проте відносно інших правочинів (доручення, договір від 17.10.2002 року) правових підстав визнання їх недійсними у рішенні не зазначено.

Суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 не була стороною договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, оспоривши цей договір із застосуванням такого способу захисту як визнання договору недійсним, що передбачено лише для сторін договору, та не вказав, у чому була недобросовісність сторони договору - ОСОБА_3, останнього набувача спірного майна.

За таких обставин рішення судів не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості і зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України (1618-15) є підставою для скасування ухвалених судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 28 листопада 2007 року та рішення апеляційного суду м. Севастополя від 24 квітня 2008 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.