У Х В А Л А
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 лютого 2007 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів:
Гнатенка А.В., Барсукової В.М., Косенка В.Й.,
Данчука В.Г., Волкова О.Ф., -
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1
від свого імені та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3
про визнання частково недійсним заповіту ОСОБА_4, визнання за ним
права власності на 1/2 частину земельної ділянки, а за
неповнолітнім ОСОБА_2 - 1/8 частину цієї земельної ділянки, за
касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Київської
області від 29 вересня 2005 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним
вище позовом, який обгрунтовував тим, що 30 березня 2004 року
померла його дружина ОСОБА_4, з якою він перебував у фактичних
шлюбних стосунках з 1991 року, а 13 липня 1994 року між ними було
укладено шлюб. IНФОРМАЦIЯ_1 у них народився син ОСОБА_2
На протязі 1995 - 1996 років вони з дружиною побудували
житловий будинок з господарськими будівлями в АДРЕСА_1.Земельна
ділянка на якій було проведено будівництво належала його матері
ОСОБА_5. Правовстановлюючі документи на будинок й господарські
будівлі були видані на ім'я ОСОБА_4
07 травня 1997 року ОСОБА_4 на підставі рішення Погребської
сільської Ради, прийнятого на 08 сесії 22 скликання 10 березня
1996 року одержала Державний акт на право приватної власності на
земельну ділянку АДРЕСА_1, площею 0,631 га.
26 лютого 2004 року ОСОБА_4 в Першій Київській державній
нотаріальній конторі склала заповіт, у якому заповіла на випадок
своєї смерті спірні будинок з господарськими будівлями та земельну
ділянку відповідачу ОСОБА_3.
Після смерті дружини ОСОБА_4 він подав до Броварської
державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, де 12
червня 2004 року була відкрита спадкова справа й де йому по
питанню визнання права власності на землю було рекомендовано
звернутися до суду.
Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка належала йому
та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності в рівних частках й
остання мала право скласти заповіт лише на належну їй частину
майна, а також на те, що неповнолітній ОСОБА_2 має право на
обов'язкову долю у спадщині, яка становить 1/8 частину земельної
ділянки, ОСОБА_1 просив визнати заповіт ОСОБА_4 частково
недійсним. Крім того, просив визнати за ним право власності на
1/2 частину земельної ділянки, а за його неповнолітнім сином
ЗОСОБА_2 право власності на 1/8 частину земельної ділянки,
загальною площею 0,631 га, розташованої АДРЕСА_1.
В судовому засіданні ОСОБА_1 доповнив заявлені позовні
вимоги, й просив визнати недійсним заповіт і в частині що
стосується житлового будинку з господарськими будівлями в
АДРЕСА_1, який вона також заповіла ОСОБА_3. Проте суд першої
інстанції відмовив у прийнятті цих доповнень до позовної заяви.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області
від 21 березня 2005 року позов задоволено. Постановлено визнати
частково недійсним заповіт ОСОБА_4, складений та посвідчений 26
лютого 2004 року Першою Київською державною нотаріальною конторою
за реєстровим НОМЕР_1. Визнано право власності : - за ОСОБА_1 на
1/2 частину земельної ділянки, площею 0,3155 га (з них 0,125 га -
для будівництва та обслуговування житлового будинку, 0,1905 га -
для ведення особистого підсобного господарства), розташованої
АДРЕСА_1.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 29 вересня
2005 року рішення суду першої інстанції щодо визнання права
власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину земельної ділянки, площею
0,3155 га (з них 0,125 га для будівництва та обслуговування
житлового будинку та 0,1905 га для особистого підсобного
господарства), розташованої АДРЕСА_1 скасоване й в цій частині
постановлене нове рішення.ОСОБА_1відмовлено у задоволенні позову.
В решті рішення суду першої інстанції залишене без зміни.
У касаційній скарзі ОСОБА_1, не погоджуючись із рішенням суду
апеляційної інстанції, просить його скасувати з посиланням на
неправильне застосування норм матеріального права та порушення
норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції
залишити без зміни.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Статтею 202 ЦПК України (1963 ( 1501-06 ) (1501-06)
року), який діяв на
час розгляду справи, та статтею 213 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, який
діє на теперішній час, передбачено, що рішення суду повинно бути
законним і обгрунтованим.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши
обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального
права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин (п.1
Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення"
від 29 грудня 1976 року № 11 ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
).
Проте, ці вимоги цивільного процесуального закону судами не
були виконані.
Судом визнано встановленим, що з 1991 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4
проживали разом й вели спільне господарство. 13 липня 1994 року
між ними було укладено шлюб (а.с.9). IНФОРМАЦIЯ_1 в них народився
син ОСОБА_2 (а.с.10).
Під час шлюбу подружжя побудувало будинок та господарські
будівлі в АДРЕСА_1.
07 травня 1997 року ОСОБА_4 одержала Державний акт на право
приватної власності на земельну ділянку, площею 0,631 га,
розташованої пАДРЕСА_1 Броварського району Київської області
(а.с.6).
26 лютого 2004 року ОСОБА_4 склала заповіт на ім'я ОСОБА_3, у
якому заповіла спірну земельну ділянку, площею 0,631 га, АДРЕСА_1
та житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований на
ній (а.с.7).
IНФОРМАЦIЯ_2 ОСОБА_4 померла.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції
виходив з того, що оскільки земельну ділянку ОСОБА_6 отримала у
власність під час шлюбу з позивачем в порядку приватизації, то
останній має на неї право через те, що за змістом сімейного
законодавства України, майно набуте під час шлюбу є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції щодо задоволення
позовних вимог ОСОБА_1, заявлених ним від свого імені, й
постановляючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні
позову, апеляційний суд виходив із того, що спірну земельну
ділянку ОСОБА_4 отримала до шлюбу (а.с.16) й вона мала право
розпорядитися нею на власний розсуд.
Разом з тим, з висновками суду апеляційної інстанції не можна
погодитися з наступних підстав.
Відповідно до ст.ст. 22, 23 Земельного кодексу України
( 2768-14 ) (2768-14)
від 18 грудня 1990 року (який діяв на час отримання
ОСОБА_4. Державного акту на право приватної власності на землю),
право власності на землю або право користування наданою земельною
ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями
меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання
документа, що посвідчує це право. Приступати до використання
земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення
меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа,
що посвідчує право власності або право користування землею,
забороняється. Право власності або право постійного користування
землею посвідчується державними актами, які видаються і
реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами
народних депутатів.
Згідно із ст.60 Сімейного кодексу України ( 2947-14 ) (2947-14)
майно,
набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на
праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з
них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього
господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного
заробітку (доходу).
Таким чином, висновки суду першої інстанції з цього питання є
правильними.
Проте, рішення суду першої інстанції не може бути залишене
без зміни, оскільки також постановлене з порушенням вимог
цивільного процесуального закону.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1, звертаючись до
суду, просив визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_4, визнати
за ним та ОСОБА_2 право на 1/2 частину земельної ділянки кожному,
а також визнати право власності в порядку спадкування за ОСОБА_3
на 1/4 частину земельної ділянки (а.с.2-5).
З копії заповіту ОСОБА_1 видно, що вона дала розпорядження в
ньому щодо спірної земельної ділянки, будинку з господарськими
будівлями, що на ній знаходяться, а також часткою в статутному
фонді товариства з обмеженою відповідальністю "IНФОРМАЦIЯ_3"
(а.с.7).
Між тим, суд, в порушення вимог ст.11 ЦПК України
( 1618-15 ) (1618-15)
, постановляючи судове рішення не розглянув в повному
обсязі позов ОСОБА_1 про визнання частково недійсним всього
заповіту ОСОБА_1, в якому окрім спірної земельної ділянки є ще й
інше майно.
Крім того, під час розгляду справи ОСОБА_1, намагаючись
уточнити позовні вимоги, просив визнати за ним право власності на
1/2 частину будинку з господарськими будівлями, що знаходяться за
АДРЕСА_1 (а.с.29), проте суд першої інстанції відмовив в
прийнятті цієї заяви.
Без вирішення питання про належність права власності на
будинок з господарськими будівлями не можна вирішити питання щодо
права власності на земельну ділянку.
З огляду на викладене рішення суду першої інстанції та
рішення суду апеляційної інстанції не можуть бути визнані
законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з
направленням справи на новий судовий розгляд.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК
України ( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія суддів Судової палати у цивільних
справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Броварського районного суду Київської області від 21
березня 2005 року та рішення апеляційного суду Київської області
від 29 вересня 2005 року скасувати, а справу направити на новий
судовий розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий А.В.Гнатенко
Судді : В.М.Барсукова
В.Й.Косенко
В.Г.Данчук
О.Ф.Волков