Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Пшонки М.П., Костенка А.В.,

Луспеника Д.Д., Лященко Н.П., --

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Вишгородська нотаріальна контора, ОСОБА_3, про визнання договору дарування неукладеним, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 1-2 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 7 квітня 2008 року,

У квітні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 19 вересня 2003 року нотаріально був посвідчений договір дарування належної йому 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, яку він подарував відповідачці - онучці покійної дружини. Вважаючи, що договір дарування слід визнати неукладеним, оскільки він не передавав обдарованій квартиру й документи на неї та продовжувати проживати в цій квартирі, позивач просив задовольнити позов.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 1-2 жовтня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 7 квітня 2008 року, позов задоволено. Визнано неукладеним договір дарування ОСОБА_1 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2

У касаційній скарзі ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень і ухвалення рішення про відмову в позові, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є таким, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 19 вересня 2003 року подарував належну йому 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 відповідачці у справі - ОСОБА_3

Задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання договору дарування 1/2 частини квартири неукладеним, суди виходили з того, що відповідно до ст. 243 ЦК України 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, договір дарування, за яким одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність, вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, а майно обдарованому передано не було.

Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням вимог норм матеріального та процесуального закону.

Згідно зі ст. 153 ЦК України 1963 року договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 243 ЦК України 1963 року договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. До передачі речі прирівнюється передача розпорядчого документа на річ (ст. 128 ЦК України 1963 року.

Судом не дана оцінка доводам відповідачки та наданим нею доказам, на які вона посилалася як на підставу своїх заперечень, зокрема про те, що безпосередньо після укладення договору дарування ОСОБА_2 отримала розпорядчі документи на спірну квартиру, які зареєструвала в передбаченому законом порядку у бюро технічної інвентаризації; мала ключі від квартири, вільно користувалася квартирою протягом двох років з часу укладення договору дарування до часу виникнення конфлікту між сторонами та заміни вхідних дверей.

У порушення вимог ст. ст. 212, 213 ЦПК України суд першої інстанції не дав належної оцінки цим обставинам і не встановив фактів, які підлягали встановленню.

Зазначені порушення норм процесуального права залишені поза увагою апеляційного суду.

Ураховуючи, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не було усунено апеляційним судом, судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 1-2 жовтня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 7 квітня 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.