Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Мостової Г.І.,

суддів: Євграфової Є.П., Завгородньої І.М.,

Мазур Л.М., Попович О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальності Вадюс, ОСОБА_4 про зобов'язання видати трудову книжку, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, який уточнив в ході розгляду справи, та остаточно просив:

- зобов'язати товариство з обмеженою відповідальності Вадюс (далі - ТОВ Вадюс) видати йому трудову книжку;

- скасувати накази №10/12 від 10 грудня 2010 року та № 12/01 від 12 січня 2011 року, видані ТОВ Вадюс про його звільнення;

- поновити його на посаді слюсаря по ремонту холодильного обладнання ТОВ Вадюс;

- стягнути з ТОВ Вадюс на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27 січня 2011 року по час поновлення, компенсацію за невикористану щорічну відпустку та моральну шкоду у розмірі 20 000 грн.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що 23 лютого 2008 року він був прийнятий на роботу до ТОВ Вадюс на посаду слюсаря холодильного обладнання, проте письмовий трудовий договір з ним укладено не було, хоча він подавав паспорт та трудову книжку.

27 січня 2011 року його було звільнено з посади слюсаря холодильного обладнання згідно з п. 3 та п. 4 ст. 40 КЗпП України наказом від 27 січня 2011 року № 27/01.

Позивач зазначав, що при звільненні йому не видали трудову книжку, хоча він неодноразово звертався до відповідача з приводу видачі трудової книжки, що, в свою чергу, позбавило його можливості працевлаштуватися або стати на облік у службі зайнятості, як безробітному, у зв'язку із чим вважав, що відповідач повинен виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення моральної шкоди, позивач посилався на позбавлення його можливості працевлаштуватися, утримувати свою сім'ю, чим було порушено його звичний спосіб життя та завдано душевних страждань.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволені позову, виходив з того, що позивачу було відомо про його звільнення із займаної посади ще з 2011 року, проте з цим позовом він звернувся лише у квітня 2015 року, тобто з пропуском передбаченого КЗпП України (322-08) строку для захисту порушеного трудового права та не просив його поновити.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін виходив з того, що апеляційна скарга, подана позивачем, не містить доводів незаконності рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення компенсації за невикористану відпустку; при цьому ОСОБА_3 також просив задовольнити його позовні вимогипро зобов'язання ТОВ Вадюс видати йому трудову книжку, стягнути середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки та моральну шкоду за несвоєчасну видачу трудової книжки, проте такі позовні вимоги є взаємовиключними із позовними вимогами про поновлення на роботі.

Крім того апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та моральної шкоди у зв'язку із затримкою такої видачі, є похідними від позовних вимог про видачу трудової книжки і до них також застосовується положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено із дотриманням норм матеріального і процесуального права з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що реєстрацію ТОВ Вадюс згідно з Єдиним державним реєстром про проведення державної реєстрації юридичної особи, було проведено 20 серпня 2008 рокуі ОСОБА_4 був директором ТОВ Вадюс з часу його утворення до 30 листопада 2011 року.

Позивач з 2008 року був співзасновником ТОВ Вадюс, а з липня 2010 року працював у товаристві на посаді начальника відділу холодильного обладнання.

31 січня 2011 року ОСОБА_3 звернувся до ТОВ Вадюс із заявоюпро звільнення за власним бажанням, у відповідь на яку ТОВ Вадюс листом від 07 лютого 2011 року повідомило заявникові про його звільнення із займаної посади на підставі п. 3 та п. 4 ст. 40, п. 2 ст. 41 КЗпП України наказом від 27 січня 2011 року №27/1 (а. с. 11-13, т. 1).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що при звільненні у 2011 році йому не було видано трудову книжку та не проведено розрахунок у порядку ст. 116 КЗпП України; при цьому 28 жовтня 2015 року позивач доповнив позовну заяву вимогами про визнання недійсними та скасування наказів ТОВ Вадюс від 10 грудня 2010 року № 10/12 та від 12 січня 2011 року № 12/01 про звільнення його з роботи, про поновлення його на посаді слюсаря з ремонту холодильного обладнання, про стягнення з відповідача компенсації за невикористану щорічну відпустку та моральної шкоди в сумі 20 000 грн.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що апеляційна скарга позивача не містила доводів незаконності рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення компенсації за невикористану відпустку, а позивач в апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог про зобов'язання ТОВ Вадюс видати йому трудову книжку, стягнути середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки та стягнути моральну шкоду за несвоєчасну видачу трудової книжки, у зв'язку із чим суд дійшов висновку, що вказані позовні вимоги є взаємовиключними з позовними вимогами про поновлення на роботі, а тому відповідно до положень ч. 1 ст. 303 ЦПК України рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення компенсації за невикористану відпустку, апеляційним судом не переглядалось.

Частиною 2 статті 24 КЗпП України визначено, що при укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.

Частиною 1 ст. 47 КЗпП встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення працівника видати працівникові належно оформлену ним трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу.

Відповідно до ст. ст. 47, 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Згідно з п. п. 3, 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року № 301 (301-93-п) Про трудові книжки працівників трудові книжки зберігаються на підприємствах, в установах і організаціях як документи суворої звітності, а при звільненні працівника трудова книжка видається йому за підписом в журналі обліку. Відповідальність за ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.

Відповідно до Інструкції Про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58 (z0110-93) , при затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органа працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Згідно з ч. 4 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку апеляційним судом спростовані висновки суду першої інстанції щодо ненадання позивачем доказів на підтвердження наявності у нього трудової книжки, передачі її при зарахуванні на роботу до ТОВ Вадюс, а також визнання позивачем отримання трудової книжки 28 вересня 2010 року, оскільки такі висновки не ґрунтуються на матеріалах справи.

Апеляційним судом також установлено невиконання ТОВ Вадюс вимог ст. 47 КЗпП України.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано взяв до уваги те, що у трудових правовідносинах з урахуванням суті позовних вимог виконання вимог трудового законодавства доводить роботодавець, а не звільнений працівник.

Разом з тим у ст. 233 КЗпП України передбачено строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів: працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки; у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

За таких обставив колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що апеляційний суд, встановивши порушення відповідачем вимог трудового законодавства щодо видачі трудової книжки ОСОБА_3 та застосувавши ст. 233 КЗпП України, врахував, що позивачу було відомо про його звільнення з лютого 2011 року, а тому він повинен був звернутися до суду з позовом про витребування трудової книжки протягом трьох місяців з часу отримання листа, з якого дізнався про своє звільнення, проте з цим позовом він звернувся до суду лише 15 квітня 2015 року, тобто поза межами визначеного ст. 233 КЗпП України строку.

При цьому судом вмотивовано відхилено доводи позивача про те, що він неодноразово звертався до відповідача з приводу видачі трудової книжки, оскільки вони не підтверджені матеріалами справи, і позивачем не заявлялося клопотання про поновлення строків звернення до суду.

Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та моральної шкоди у зв'язку із затримкою у її видачі, є похідними від позовних вимог про видачу трудової книжки і до них також застосовуються положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

З огляду на вказане колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача видати трудову книжку, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до суду.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами першої та апеляційної інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційного скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляцій енної інстанцій щодо їх оцінки.

Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.