Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Висоцької В.С.,

суддів: Гримич М.К., Євтушенко О.І.,

Кафідової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства Банк Фінанси та Кредит до ОСОБА_3, треті особи: реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, Дніпровський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Авдієнко Віталій Вікторович, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства Банк Фінанси та Кредит на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року,

У грудні 2014 року публічне акціонерне товариство Банк Фінанси та Кредит (далі - ПАТ Банк Фінанси та Кредит) звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що на підставі кредитного договору від 23 липня 2007 року товариство з обмеженою відповідальністю Банк Фінанси та Кредит (далі - ТОВ Банк Фінанси та Кредит), правонаступником якого є ПАТ Банк Фінанси та Кредит, надало ОСОБА_3 кредит у розмірі 100 000 доларів США строком до 22 липня 2012 року. Також на підставі кредитного договору від 26 червня 2008 року ТОВ Банк Фінанси та Кредит надало ОСОБА_3 кредит у розмірі 32 000 доларів США строком до 22 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаними кредитними договорами між його сторонами було укладено іпотечний договір від 23 липня 2007 року та іпотечний договір від 26 червня 2008 року, відповідно до якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. У порушення умов кредитних договорів ОСОБА_3 свої зобов'язання належним чином не виконала, внаслідок чого заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 липня 2011 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ Банк Фінанси та Кредит заборгованість у розмірі 156 684,42 грн. та у розмірі 458 365,19 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. 18 листопада 2014 року на адресу відповідача була направлена вимога про усунення порушення зобов'язання, погашення заборгованості за кредитними договорами та виселення з предмета іпотеки, проте, виконана не була. ОСОБА_3 і надалі проживає у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки.

Враховуючи викладене, ПАТ Банк Фінанси та Кредит просило звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на майно за позивачем за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ Банк Фінанси та Кредит, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано доказів вартості нерухомого майна, що позбавляє можливості надати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитними договорами та вартістю предмета іпотеки. Визначений у рішенні Деснянського районного суду м. Києва від 12 липня 2011 року розмір кредитної заборгованості не є співмірним з вартістю іпотечного майна.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 23 липня 2007 року між ТОВ Банк Фінанси та Кредит, правонаступником якого є ПАТ Банк Фінанси та Кредит, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 100 000 грн. зі строком остаточного повернення кредитних ресурсів до 22 липня 2012 року, сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 18,5 % відсотків річних.

Також, 26 червня 2008 року між ВАТ Банк Фінанси та Кредит та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 32 000 доларів США зі строком остаточного повернення кредитних ресурсів до 22 червня 2013 року, сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 17 % річних.

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 23 липня 2007 року між сторонами було укладено іпотечний договір від 23 липня 2007 року, відповідно до умов якого предметом іпотеки є однокімнатна квартира АДРЕСА_1.

Також у забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 26 червня 2008 року між сторонами було укладено іпотечний договір від 26 червня 2008 року, відповідно до умов якого предметом іпотеки є однокімнатна квартира АДРЕСА_1.

Згідно з п. 2 іпотечного договору предмет іпотеки передається в іпотеку як забезпечення повернення кредитних ресурсів, виданих за кредитним договором, а також процентів за користування кредитними ресурсами, а також комісійної винагороди за кредитним договором, неустойки за цим договором або за кредитним договором, враховуючи відшкодування збитків, завданих простроченням платежів за основним зобов'язанням, відшкодування витрат по зверненню стягнення на предмет іпотеки в повному обсязі, визначеному на момент фактичного задоволення вимог.

Заочним рішенням Деснянського районного суду від 12 липня 2011 року встановлено, що ОСОБА_3 допустила порушення умов кредитних договорів, прострочивши сплату кредиту і процентів. Вказаним рішенням суду було задоволено вимоги банка та вирішено стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ Банк Фінанси та Кредит заборгованість за кредитними договорами від 23 липня 2007 року та від 26 червня 2008 року.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 липня 2011 року також встановлено, що заборгованість відповідача складається: за кредитним договором від 23 липня 2007 року в розмірі 156 684,42 грн., за кредитним договором від 26 червня 2008 року в розмірі 458 365,19 грн.

Відповідно до наданого позивачем розрахунку загальна сума заборгованості за кредитним договором від 23 липня 2007 року станом на 22 жовтня 2014 року складає 740 697,50 грн., з яких: 80 135,49 грн. - сума простроченої заборгованості за кредитом, 893,57 грн. - сума строкової заборгованості за відсотками; 84 179,02 грн. - сума простроченої заборгованості за відсотками.

Пеня, нарахована позивачем на суму простроченого тіла кредиту, відсоткам, комісії, з часу ухвалення рішення Деснянським районним судом м. Києва до часу здійснення позивачем розрахунку заборгованості, згідно розрахунку, становить 575 489,42 грн.

Згідно з п. 3 іпотечного договору від 23 липня 2007 року узгоджена сторонами вартість предмету іпотеки становить 353 500 грн.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ст. 575 ЦК України).

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України "Про іпотеку" (898-15) підлягає підтвердженню з боку суду.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов'язанням.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи (рішення у справі Руїз Торіха проти Іспанії.

Дійшовши висновку, що розмір кредитної заборгованості не є співмірним з вартістю іпотечного майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не навів належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин. Разом з тим, відповідно до наданого позивачем розрахунку розмір кредитної заборгованості складає 740 697,50 грн., а вартість предмета іпотеки сторонами погоджено у розмірі 353 500 грн.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова продажна ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов'язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 Закону України "Про іпотеку".

Разом з тим, відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції не заперечувала проти розміру вартості предмета іпотеки, визначеного в іпотечному договорі, не зверталась до банку з пропозицією внести зміни до іпотечного договору щодо визначення такої вартості та не заявляла клопотань про проведення відповідної судової експертизи.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Статтею 143 ЦПК України встановлено, що для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" від 30 травня 1997 року № 8 (v0008700-97) , призначення експертизи в цивільних справах допускається як під час судового розгляду, так і в процесі підготовки до нього. У разі коли необхідність експертного висновку обумовлена обставинами, викладеними у позовній заяві, чи поданими доказами, суддя має призначати експертизу, як правило, при підготовці справи до судового розгляду, враховуючи при цьому думку осіб, які беруть участь у справі.

Передбачене статтями 10, 27, ч. 1 ст. 143 ЦПК України право сторін на подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості щодо обставин, які мають значення для вирішення справи, кореспондується з обов'язком суду сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Разом з тим, суди не сприяли всебічному та повному дослідженню доказів, не роз'яснили права сторін на подання заяви про призначення експертизи для визначення вартості предметів іпотеки та виконання вимог ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Проте, місцевий суд, з висновком якого погодився апеляційний суд, не встановив дійсного розміру заборгованості та всіх його складових, не дослідив обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що його підтверджують.

Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України "Про іпотеку", статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку").

Проте, суди не перевірили, чи укладено між сторонами договір про задоволення вимог іпотекодержателя, не перевірили умов кредитного договору, зокрема, чи передбачають його умови задоволення вимог банку шляхом визнання за останнім права власності на іпотечне майно у разі порушення умов кредитного договору.

Разом з тим, з наявної в матеріалах справи копії іпотечного договору не можна прочитати його умови.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування, а відтак і рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, суди попередніх інстанцій всупереч вимогам статей 213, 214 ЦПК на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернули, не спростували належними та допустимими доказами доводи позивача, допустили неповноту встановлення фактичних обставин у справі, що мають значення для правильного вирішення спору, а тому дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічногоакціонерного товариства Банк Фінанси та Кредит задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.