522/9521/16-ц Про стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги - 08.11.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до приватного акціонерного товариства Одеська кіностудія про стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, на рішення апеляційного суду Одеської області від 18 квітня 2017 року,

У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 1 грудня 2009 року між ним та відповідачем було укладено договір про надання поворотної фінансової допомоги в розмірі 2 млн. 151 тис. грн терміном до 30 грудня 2010 року. 27 травня 2010 року було укладено додаткову угоду № 1 до вказаного договору, за якою розмір фінансової допомоги становив 2 млн. 150 тис. грн. У вказаний строк відповідач зобов'язання по поверненню коштів не виконав.

Листом від 19 грудня 2013 року відповідач визнав борг та просив продовжити строк виконання зобов'язання по поверненню коштів до 31 грудня 2015 року. Листом від 30 вересня 2015 року відповідач визнав борг та просив продовжити строк виконання зобов'язання по поверненню коштів до 1 жовтня 2016 року. Проте відповідач у порушення умов договору зобов'язання по поверненню коштів не виконав.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просив суд стягнути з відповідача на його користь 10 540 203 грн 39 коп., з яких: основний борг в сумі 2 млн. 150 тис. грн; пеня в сумі 2 831 579 грн 44 коп., передбачені договором 30 % річних в сумі 3 474 164 грн 38 коп., інфляційні втрати в сумі 2 084 459 грн 57 коп., а також понесені судові витрати.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 3 жовтня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з приватного акціонерного товариства Одеська кіностудія (далі - ПрАТ Одеська кіностудія) на користь ОСОБА_3 суму заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги у розмірі 10 540 203 грн 39 коп., з яких: основний борг в сумі 2 млн. 150 тис. грн; пеня в сумі 2 831 579 грн 44 коп., 30 % річних в сумі 3 474 164 грн 38 коп., інфляційні втрати в сумі 2 084 459 грн 57 коп. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 18 квітня 2017 року рішення районного суду в частині стягнення пені, 30 % річних, інфляційних втрат скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_3 в частині стягнення пені, 30 % річних, інфляційних втрат задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ Одеська кіностудія на користь ОСОБА_3 суму заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги, а саме: пеня в сумі 1 040 364 грн 38 коп., 30 % річних в сумі 645 тис. грн, інфляційні втрати в сумі 142 089 грн 44 коп. Вирішено питання розподілу судових витрат. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить змінити рішення апеляційного суду в частині стягнення 30 % річних та інфляційних втрат і в цій частині залишити в силі рішення районного суду.

В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а відтак в силу ч. 2 ст. 335 ЦК України в касаційному порядку не переглядаються.

Відповідно до п. 6 розд. XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач у порушення умов договору про надання поворотної фінансової допомоги не повернув позивачу суму боргу. При цьому суд зазначив, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність строком у три роки, а оскільки позивач визнав борг листами від 19 грудня 2013 року та від 30 вересня 2015 року, то строк позовної давності було перервано та перебіг строку позовної давності почався заново, відтак позов було пред'явлено в межах строку позовної давності.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення 30 % річних та інфляційних втрат, апеляційний суд виходив із того, що визначена сторонами сума у вигляді 30 % річних є складовою неустойки та по своєї правовій природі є штрафом, а тому її стягнення може проводитись лише в межах спеціального строку позовної давності, про що заявлено відповідачем. При цьому суд зазначив, що перебіг позовної давності почався заново, а саме з 1 жовтня 2015 року, то відповідно 30 % річних від простроченої суми боргу, розмір інфляційних втрат, а також розмір неустойки за кожен день прострочення слід обраховувати, починаючи з цієї дати в межах річного строку позовної давності.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 1 грудня 2009 року між ОСОБА_3 та закритим акціонерним товариством Одеська кіностудія, правонаступником якого є ПрАТ Одеська кіностудія, було укладено договір про надання поворотної фінансової допомоги в розмірі 2 млн. 151 тис. грн терміном до 25 травня 2010 року.

27 травня 2010 року між ОСОБА_3 та закритим акціонерним товариством Одеська кіностудія було укладено додаткову угоду № 1 до договору про надання поворотної фінансової допомоги, за якою розмір фінансової допомоги було встановлено в сумі 2 млн 150 тис. грн терміном до 30 грудня 2010 року.

ПрАТ Одеська кіностудія умови вказаного договору належним чином не виконало, станом на 30 грудня 2010 року суму грошових коштів, встановлену умовами договору, позивачу не повернуло.

Листом від 19 грудня 2013 року, направленим до ОСОБА_3, ПрАТ Одеська кіностудія визнало свою заборгованість за договором про надання поворотної фінансової допомоги від 1 грудня 2009 року у розмірі 2 млн. 150 тис. грн та гарантувало повернення коштів за вказаним договором у термін до 31 грудня 2015 року.

25 вересня 2015 року ОСОБА_3 надіслав ПрАТ Одеська кіностудія лист з вимогою сплатити грошові кошти у розмірі 2 млн 150 тис. грн.

Листом від 30 вересня 2015 року ПрАТ Одеська кіностудія надіслало ОСОБА_3 лист, у якому визнало свою заборгованість за договором про надання поворотної фінансової допомоги у розмірі 2 млн. 150 тис. грн і просило надати відстрочку на повернення коштів до 1 жовтня 2016 року. Проте зобов'язання не виконано.

Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов'язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання зобов'язання перетворюється на відповідальність, яка спрямована на компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов'язання боржником. Разом з тим пеня за своєю правовою природою продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов'язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулюючим фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, який має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов'язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов'язання.

Водночас формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України, не є штрафними санкціями.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі 6-42цс11, від 6 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-38цс11, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Слід враховувати, що, попри подібність правової природи ч. 3 ст. 549 ЦК (щодо сплати пені) та ст. 625 цього Кодексу (щодо сплати трьох процентів річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором), які в обох випадках застосовуються як відповідальність за порушення грошового зобов'язання, ці правові норми є різними за своєю правовою природою.

У п. 6.1 договору про надання поворотної фінансової допомоги передбачено, що за порушення строків повернення фінансової допомоги, визначених цим договором, ПрАТ Одеська кіностудія зобов'язана сплачувати ОСОБА_3 неустойку (пеню) за кожний день прострочення в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який стягується пеня. У тому числі ПрАТ Одеська кіностудія сплачує ОСОБА_3 суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30 % річних від простроченої суми.

Відтак, умовами договору про надання поворотної фінансової допомоги сторонами встановлено відповідальність боржника за прострочення грошового зобов'язання у вигляді інфляційних витрат на суму боргу та 30 % річних, що є визначеним договором інший розмір процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання (ст. 625 ЦК України).

Беручи до уваги те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних, якщо інший розмір процентів не передбачений договором, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов'язання за рахунок іншої. Матеріальне становище учасників цивільного обороту схильне до змін, тому не виключено, що боржник, який не може виконати грошове зобов'язання зараз, зможе виконати його пізніше. Оскільки грошові кошти є родовими речами, неможливість виконання такого зобов'язання (наприклад, внаслідок відсутності у боржника грошей та інших підстав), не звільняє його від відповідальності.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України встановлюється спеціальна позовна давність в один рік до вимог про стягнення неустойки.

Зважаючи на те, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання не є неустойкою, положення про скорочену позовну давність в один рік стосується лише вимог про стягнення неустойки і не регулює стягнення боргу з урахуванням відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України. Відповідно до позовних вимог щодо застосування відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, встановлений загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК ), який може бути збільшений за домовленістю сторін (ст. 259 ЦК України).

Таким чином, у порушення положень ст. ст. 212 - 214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище положення закону уваги не звернув та дійшов до передчасного висновку про те, що 30 % є складовою неустойки та по своїй правові природі є штрафом та його стягнення може проводитися лише в межах спеціального строку позовної давності в один рік.

При цьому апеляційний суд не врахував, що згідно зі ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не передбачений договором, на суму боргу входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів, а, відтак, до цих вимог застосовується загальний строк позовної давності.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 30 % річних не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 18 квітня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 30 % річних скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.