755/18417/15-ц Про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої за договором про передачу в тимчасове користування з подальшим викупом обладнання для ресторану - 08.11.2017 Прийняття

У жовтні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про відшкодування майнової та моральної шкоди, посилаючись в обґрунтування своїх вимог на те, що 15 листопада 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір про передачу в тимчасове користування з подальшим викупом обладнання для ресторану, яке оцінили загальною вартістю 65 675 грн. Того ж дня на виконання договору відбулася передача майна, про що з відповідачем підписали акт приймання-передачі.

Зазначив, що згідно з умовами договору ОСОБА_4 повинна була до 01 грудня 2013 року сплатити вартість майна у сумі 65 675 грн або повернути майно у справному стані та сплатити по 100 грн за кожен місяць його користування.

24 листопада 2012 року відповідач повернула лише частину обладнання за договором на суму 9 500 грн, проте у повному обсязі взяті на себе зобов'язання не виконала та від особистого спілкування до цього часу ухиляється.

01 вересня 2015 року на адресу відповідача ним було надіслано лист-вимогу з пропозицію у триденний термін або сплати грошові кошти у розмірі вартості майна з відшкодуванням штрафних санкцій, або повернути майно зі сплатою коштів за його користування, на який відповідь отримано не було.

У зв'язку із викладеним та враховуючи подальше збільшення позовних вимог, просив суд стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 104 821 грн 23 коп, моральну шкоду у розмірі 54 810 грн та судові витрати на загальну суму 11 870 грн 36 коп.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 56 175 грн, моральну шкоду у розмірі 5 000 грн та судовий збір в розмірі 935 грн.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 просить змінити рішення апеляційного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року, а саме: стягнути майнову шкоду в розмірі 104 821,23 грн, моральну шкоду - 54 810 грн та судові витрати всього в розмірі 16 172,19 грн, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 квітня 2016 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У звязку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає відхиленню, а касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За загальними положеннями ЦПК України (1618-15) на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги, заявлені в позовній заяві, не ґрунтуються на вимогах договору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що відповідачка у порушення умов даного договору не викупила прийняте у тимчасове користування майно та не повернула його позивачу, чим спричинила майнову шкоду в розмірі вартості неповернутого майна. У зв'язку із неотриманням свого майна, позивач зазнав моральних страждань та був позбавлений можливості розпорядиться своїм майном на власний розсуд.

Проте погодитися з таким висновками апеляційного суду не можна виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Установлено, що 15 листопада 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір про передачу в тимчасове користування з подальшим викупом у строк до 01 грудня 2013 року рухомого майна, відповідно до якого ОСОБА_4 прийняла від ОСОБА_3 зазначене у договорі майно загальною вартістю 65 675 грн, про що сторонами було підписано акт приймання-передачі (а. с. 6,7).

24 листопада 2012 року ОСОБА_4 повернула ОСОБА_3 з отриманого майна паро-конвекційну піч вартістю 9 500 грн, про що складений та підписаний сторонами акт приймання-передачі (а. с. 8).

Відповідно до п. 2.1 договору відповідач у строк до 01 грудня 2013 року сплачує позивачу вартість отриманого у користування майна в розмірі, що визначений п. 1.1 договору та становить 65 675 грн.

Пунктом 2.2 договору обумовлено, що у разі несплати позивачу ціни, визначеної п. 2.1, протягом строку, визначеного умовами договору, відповідач повертає передане їй майно у стані, придатному для використання за цільовим призначенням, та сплачує за його користування плату у розмірі 100 грн за кожен повний місяць.

Відповідно до заявлених позовних вимог, позивач просить стягнути з відповідача вартість неповернутого за вищевказаним договором майна в сумі 56 175 грн та відповідно до положень ст. 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов'язання нараховані на вказану суму 3 % річних за період з 01 грудня 2013 року по 01 березня 2016 року у розмірі 3 791 грн та інфляційні втрати у розмірі 44 855,23 грн, що загалом складає суму 104 821 грн 23 коп.

В обґрунтування вимог позивач посилається на умови договору, при цьому зазначає, що відповідно до його пунктів 2.1 та 2.2 відповідач повинна була до 01 грудня 2013 року сплатити вартість майна в сумі 65 675 грн або повернути майно у справному стані та сплатити по 100 грн за кожен місяць його користування.

Судом встановлено, що відповідач вартість отриманого за договором майна у строк до 01 грудня 2013 року, як передбачено п. 2.1 договору, позивачу не сплатила, майно не передала.

Згідно зі ст. 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки ОСОБА_4 своїм правом викупу майна у строк до 01 грудня 2013 року не скористалася, що також передбачено п. 1.1 договору, тому відповідно до положень п. 2.2 договору відповідач зобов'язана повернути позивачу передане їй майно у належному стані та сплатити за його користування плату у розмірі 100 грн за кожний повний місяць.

За нормою ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Судом першої інстанції встановлено, що позивачем на підтвердження вимог надано копію направленого 31 серпня 2015 року відповідачу листа з вимогою у триденний термін з моменту отримання листа повернути невиплачену частину коштів у розмірі 56 175 грн, сплатити 3 % річних за користування вказаною сумою у розмірі 2 950,34 грн та інфляційні збитки у розмірі 42 026,30 грн, а всього суму 101 151 грн 64 коп (а. с. 14 - 18).

Таким чином, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції з урахуванням встановлених обставин справи дійшов правильного висновку про те, що вимоги про стягнення грошових коштів за користування майном та повернення майна за укладеним з відповідачем правочином у межах даного спору позивачем не заявлялися, а тому зазначені заявлені вимоги про стягнення з відповідача вартості отриманого майна задоволенню

не підлягають, оскільки не ґрунтуються на умовах договору. На спірні правовідносини також не поширюється норма ч. 2 ст. 625 ЦК України, якою передбачена відповідальність за порушення грошового зобов'язання.

Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову у частині відшкодування моральної шкоди, оскільки правовідносини, що виникли між сторонами носять договірний характер та укладений між ними договір не передбачає такого правового наслідку порушення зобов'язань, як відшкодування моральної шкоди з огляду на положення ст. 611 ЦК України.

Вирішуючи спір, апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не врахував, що позивачем невірно трактовані положення договору, як альтернативний вибір стосовно стягнення коштів чи витребування майна.

Крім того, ОСОБА_3 не позбавлений можливості в подальшому звернутися з позовними вимогами про повернення майна у справному стані та сплатити по 100 грн за кожен місяць його користування.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та вирішив спір відповідно до закону, який підлягав застосуванню. Однак вказані обставини не були враховані апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення, що призвело до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_5 відхилити.

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року скасувати, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 квітня 2016 року залишити в силі.