Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Іваненко Ю.Г., Леванчука А.О., Маляренка А.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушева Ольга Олександрівна, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 15 листопада 2016 року,

У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, обґрунтовуючи його тим, що договір комісії, укладений 20 листопада 2015 року між нею та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушевою О.О., було укладено з грубим порушенням вимог чинного законодавства.

Укладання цього договору не відповідало її внутрішній волі, наміру відчужувати квартиру вона не мала. Нотаріус та ОСОБА_5 ввели позивача в оману щодо фактичних обставин угоди, нотаріус не ознайомила її зі змістом цього договору, не з'ясувала чи зрозуміла їй, як стороні договору, юридична термінологія на українській мові.

Крім того, під час укладання договору на неї здійснювався психічний тиск - ОСОБА_5 не випускав її з офісу нотаріуса без підписання договору та передачі документів, тоді як за станом здоров'я вона потребувала медичної допомоги.

Що стосується спірного договору купівлі-продажу, то позивач вважає такий договір фіктивним, таким що суперечить вимогам, встановленим ЦК України та чинному законодавству в цілому.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15 листопада2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача у справі, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншим.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), виходили з недоведеності вчинення позивачем оспорюваного правочину під впливом насильства чи обману.

Доводи касаційної скарги спростовуються встановленими у справі обставинами.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 з 1999 року була власником квартири АДРЕСА_1.

20 листопада 2015 року між ОСОБА_4 (комітент) та ОСОБА_5 (комісіонер) було укладено договір комісії. За умовами договору комісіонер діє за дорученням комітента, вчиняючи правочини в інтересах комітента та за його рахунок, але від свого імені, створюючи для комітента певні юридичні наслідки (виникнення, зміну, або припинення прав та обов'язків). Комітент свідчить, що спірна квартира та всі речі в квартирі належить їй - ОСОБА_4 на праві приватної власності, і що, під час підписання договору на його виконання комітент передала комісіонеру правовстановлюючі документи на майно, цінних речей в майні немає, та надає згоду комісіонеру на відчуження майна.

Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушевою О.О., реєстр. № 1658.

Встановлено також, що 20 листопада 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 укладено договір позики на суму 250 000 грн, що еквівалентно 10 000 доларів США.

Того ж дня між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_5 поручився перед ОСОБА_8 за виконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором позики.

25 січня 2016 року ОСОБА_8 направив на адресу ОСОБА_5 вимогу у триденний строк виконати зобов'язання за договором поруки на суму 388 750 грн, посилаючись на невиконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором позики.

03 лютого 2016 року ОСОБА_9, який діяв як комісіонер на підставі укладеного договору комісії продав, а ОСОБА_6 купив спірну квартиру за 375 000 грн. Договір був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушевою О.О., реєстр № 85.

05 лютого 2016 року ОСОБА_5 на адресу ОСОБА_4 цінним листом направив звіт про виконання договору комісії, де повідомив про продаж ним спірної квартири за ціною 375 000 доларів США та про погашення ним, як поручителем, заборгованості ОСОБА_4 за договором позики перед ОСОБА_8

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Загальною ознакою чинності правочину є наявність вільного волевиявлення на укладення договору його сторони і таке волевиявлення повинно відповідати її внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦК України). Недодержання такої вимоги закону може свідчити про недійсність правочину з підстав, передбачених ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3,5,6статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. ст. 230, 231 ЦК України правочин, вчинений під впливом обману, насильства є оспорюваним.

Положення ст. ст. 230, 231 ЦК України встановлюють правові наслідки вчинення різних правочинів з вадами волі, які відмінні між собою за правовою конструкцією та передумовами вчинення таких правочинів.

За умовами ч. 1 ст. 230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін такого правочину, навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

При вчиненні правочину під впливом обману відбувається деформація волі особи внаслідок впливу інших осіб на таку особу.

При цьому обман є навмисне цілеспрямоване діяння сторонньої особи щодо введення особи, яка вчиняє правочин, в оману щодо обставин, які мають істотне значення для вчинення такого правочину, що також має бути підтверджено належними та допустимими доказами.

Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Суди дійшли висновку, що належних доказів неправомірного впливу другої сторони правочину - ОСОБА_5 чи нотаріуса на волевиявлення ОСОБА_4, щоб спонукати останню до укладення спірної угоди в існуючий редакції, або вчинення щодо позивача ОСОБА_5 чи іншими особами в його інтересах протиправних дій суду не надано. Посилання позивача на те, що ОСОБА_5 умисно ввів її в оману щодо обставин, які мають істотне значення, спростовуються самим змістом спірної угоди.

Згідно з ч. 1 ст. 231 ЦК України судом визнається недійсним правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.

У разі вчиненням правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна (пункти 19, 20, 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними).

Так, судами встановлено, що ОСОБА_4 підписала спірний договір комісії особисто і цей факт нею не заперечується. Підписанню цього договору передували письмові звернення ОСОБА_4 (написані нею власноруч) до ОСОБА_5 з проханням укласти з нею договір комісії для вирішення її питань, пов'язаних з заборгованістю перед кредиторами та для розвитку підприємницької діяльності.

17 листопада 2015 року позивач особисто отримувала в КП Жилкомсервіс довідку про склад сім'ї, оскільки така довідка є необхідною при укладенні договорів на відчуження житла.

Матеріали справи містять заяву, написану власноруч позивачем на українській мові на ім'я нотаріуса, факт написання якої підтвердила позивач, що спростовує доводи про те, що позивач не розуміє українську мову.

У зазначеній заяві ОСОБА_4 повідомляє, що їй нотаріусом роз'яснено та зрозуміло значення, умови та правові наслідки договору позики та договору комісії, які укладенні між нею та ОСОБА_8 і ОСОБА_5 і, що вона бажає настання правових наслідків, обумовлених цими договорами. В цій же заві позивач підтвердила факт одержання нею від ОСОБА_8 грошової суми готівкою 250 000 грн.

Отже, твердження позивача, що спірний договір комісії чинений нею під впливом психічного тиску не знайшли свого підтвердження.

Щодо визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 60 ЦПК).

Таким чином, тягар доказування обґрунтованості своїх вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого ст. 10 ЦПК України.

За приписами ст. ст. 27, 31 ЦПК України саме позивач визначає предмет і підставу позову.

У позовній заяві ОСОБА_4 зазначала що цей договір є фіктивним, при цьому взагалі не навела обґрунтування своїх вимог, і крім того, позивач послалась на ч. 1 ст. 203 ЦК України, зазначивши, що спірний договір купівлі-продажу суперечить вимогам, встановленим ЦК України (435-15) та чинному законодавству в цілому і підлягає визнанню його недійсним.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 вже зазначила, що спірний договір купівлі-продажу є удаваним правочином.

Поняття фіктивного правочину визначено у ст. 234 ЦК України - фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим право чином.

Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження того, що оспорюваний нею договір купівлі-продажу є фіктивним. Вимоги про визнання цього правочину недійсним з підстав, визначених ст. 235 ЦК України (удаваний правочин) не заявлялись та не були предметом розгляду суду першої інстанції, а тому суд апеляційної інстанції не може надавати їм правовому оцінку.

Посилання позивача на те, що спірний договір суперечить нормам ЦК та чинному законодавству в цілому є необґрунтованими та бездоказовими.

Посилання в скарзі на те, що ОСОБА_4 не отримала від ОСОБА_5 гроші від реалізації квартири за спірним договором купівлі-продажу, та на те, що квартира реалізована за низькою ціною і без попереднього огляду покупцем, що вона не була обізнана про поруку ОСОБА_5 за її зобов'язаннями перед ОСОБА_8, на правильність висновків судів не впливають, оскільки ці обставини з правової точки зору не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним (ст. 215 ЦК України).

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального та матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 15 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.