390/2565/13-ц Про поділ спільного майна подружжя - 08.11.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 28 липня 2016 року,

У жовтні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи вимоги тим, що за час перебування у шлюбі з відповідачем 16 червня 2005 року ними було придбано незавершений будівництвом житловий будинок із надвірними спорудами по АДРЕСА_1 що розташований на земельній ділянці площею 0,12 га. Після розірвання шлюбу він звертався до суду із позовом про поділ незавершеного будівництвом будинку, але рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 жовтня 2013 року в позові відмовлено у зв'язку з тим, що право власності на завершений будівництвом житловий будинок за вказаною адресою 17 липня 2013 року визнано за ОСОБА_4

Посилаючись на те, що спірний будинок придбано під час перебування у шлюбі та за спільні кошти подружжя, проте право власності на нього оформлено на відповідача, позивач просив визнати зазначений вище житловий будинок спільним майном подружжя та в порядку поділу майна подружжя визнати, що йому та ОСОБА_4 належить по Ѕ ідеальної частки цього будинку. Крім того, просив на підставі ст. 120 ЗК України визнати за ним право власності на Ѕ частини земельної ділянки, на якій розташовано будинок.

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 28 липня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки відповідач самостійно завершила його будівництво після розірвання шлюбу, а набута у власність у порядку приватизації земельна ділянка є її особистою приватною власністю.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, та й садиба в цілому, були створені ОСОБА_6 особисто, а отже, в силу приписів ст. 331 ЦК України, належить їй, а не колишньому подружжю та поділу між ними не підлягає.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що з 25 серпня 1990 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 08 лютого 2010 року було розірвано.

16 червня 2005 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу сторони придбали незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 відсоток забудови - 41 %. Правовстановлюючі документи оформлено на ім'я ОСОБА_7

На підставі рішення Соколівської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області від 10 червня 2009 року ОСОБА_4 приватизувала земельну ділянку площею 0,12 га по АДРЕСА_1 та 01 грудня 2010 року отримала державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

Відповідно до висновку обласного комунального підприємства Кіровоградське обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації відсоток готовності об'єкта незавершеного будівництва за вищевказаною адресою станом на 11 березня 2010 року становить 49 %.

17 липня 2013 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок із господарськими спорудами по АДРЕСА_1.

Судом також встановлено, що згідно висновку судової оціночно-будівельної експертизи, складеного 24 травня 2016 року експертом Кіровоградського відділення Одеського НДІСЕ ОСОБА_8, дійсна (ринкова) вартість домоволодіння з незавершеним будівництвом по АДРЕСА_1 станом на лютий місяць 2010 року (на час розірвання шлюбу) становила 406 700 грн. без урахування ПДВ.

Станом на жовтень 2013 року (час вирішення спору судом першої інстанції) його вартість (ретроспективна оцінка) становила 545 751 грн. без урахування ПДВ.

Дійсна вартість завершеного будівництвом домоволодіння станом на жовтень 2013 року становила 792 391 грн.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у ст. 317 ЦК України.

Згідно з нормою ст. 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і норма ст. 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК).

Зам змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ч. 2 ст. 372 ЦК України).

У ЦК України (435-15) , крім понять нерухомість, нерухоме майно, об'єкт нерухомого майна (ч. 1 ст. 181, п. 6 ч. 1 ст. 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: об'єкт незавершеного будівництва (ст. 331), об'єкт будівництва (статті 876, 877, 879-881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва, суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

Вказані вище висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року № 6-47цс16, яка відповідно до норм ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Проте, суди попередніх інстанцій на вказані вище норми права та висновки Верховного Суду України уваги не звернули, а тому дійшли помилкового висновку, що об'єкт незавершеного будівництва, набутий за час шлюбу, не може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

Разом з тим, згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Проте, суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному та повному з'ясуванню обставин справи не роз'яснили сторонам їхніх прав щодо призначення експертизи з метою визначення часток у спірному майні.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування, а відтак і рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до роз'яснень, викладених пунктах 2, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року № 14, обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи (рішення у справі Руїз Торіха проти Іспанії.

Таким чином, суди попередніх інстанцій всупереч вимогам статей 213, 214 ЦПК України на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернули, не спростували належними та допустимими доказами доводи позивача, допустили неповноту встановлення фактичних обставин у справі, що мають значення для правильного вирішення спору, а тому дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 24 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 28 липня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.