Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Білицька селищна рада Кобеляцького району Полтавської області, Друга Полтавська державна нотаріальна контора, про визнання частково недійсними договору дарування та свідоцтва про право власності на спадкове майно за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Кобеляцького районного суду Полтавської області від 03 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 06 лютого 2017 року,

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що вона є власником 2/3 частин житлового будинку з господарськими побудовами по АДРЕСА_1

Інша 1/3 частини зазначеного вище будинку належить ОСОБА_4

Попереднім одноособовим власником цього домоволодіння була ОСОБА_6, яка 02 лютого 1984 року подарувала 23/50 його частки ОСОБА_7

У зв'язку із здійсненими добудовами рішенням виконавчого комітету Білицької селищної ради Кобеляцького району Полтавської області від 14 серпня 1999 року № 151 затверджено нові частки в будинку, а саме: ОСОБА_6 виділено 1/3 його частини, що складається із житлового будинку літ. А, веранди літ. а, сараю літ. е, частини сараю літ. Е, частини погребу літ. Г, частини вбиральні літ. Б, частини огорожі.

ОСОБА_7 було виділено 2/3 частини, що складається з частини житлового будинку літ. А, жилої прибудови літ. а1, навісу літ. Д, частини сараю літ. Г, частини огорожі, колонки літ. К.

28 серпня 1991 року ОСОБА_6 подарувала свою частину зазначеного вище домоволодіння ОСОБА_8, після смерті якого все належне йому майно успадкувала ОСОБА_4 Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 23 лютого 2000 року до складу спадщини разом із частиною житлового будинку увійшла також і водопровідна колонка.

Вона (позивачка) набула право власності на 2/3 частини будинку у порядку спадкування після смерті ОСОБА_7

Зазначала, що їй не було відомо, що за життя ОСОБА_6 включила водопровідну колонку до складу своєї частини будинку.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір дарування від 28 серпня 1991 року у частині дарування водопровідної колонки та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 23 лютого 2000 року, видане на ім'я ОСОБА_4, у частині визнання за нею права власності на водопровідну колонку.

Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 03 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 06 лютого 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Відповідно до п. 6 розд. XIIПрикінцеві та перехідні положення Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Оскаржувані судові рішення не повністю відповідає зазначеним вимогам закону.

Судами встановлено, що одноособовим власником домоволодіння по АДРЕСА_1 Кобеляцького району Полтавської області була ОСОБА_6, яка 02 лютого 1984 року згідно з договором дарування, який нотаріально посвідчений Білицькою селищною радою Кобеляцького району, подарувала 23/50 частки вказаного вище домогосподарства ОСОБА_7

У подальшому рішенням виконавчого комітету Білицької селищної ради Кобеляцького району Полтавської області від 14 серпня 1991 року, у зв'язку з добудовами здійсненими ОСОБА_6 та ОСОБА_7, виконавчий комітет Білицької селищної ради Кобеляцького району Полтавської області затвердив нові частки жилого будинку АДРЕСА_1 а саме:

- ОСОБА_6 виділено 1/3 частини, що складається з житлового будинку літ. А, веранди літ. а, сараю літ. е, частини сараю літ. Е, частини погреба літ. Г, частини вбиральні літ. Б, частини огорожі;

- ОСОБА_7 виділено 2/3 частини, яка складається з частини житлового будинку літ. А, жилої прибудови літ. а1, навісу літ. Д, частини сараю літ. Г, частини огорожі, колонки літ. К, про що видано відповідні свідоцтва про право власності від 20.08.1991 року.

28 серпня 1991 року ОСОБА_6 подарувала 1/3 частки зазначеного вище домоволодіння ОСОБА_8, про що уклала договір дарування, який нотаріально посвідчений у виконавчому комітеті Білицької селищної ради Кобеляцького району Полтавської області за номером № 147 та зареєстровано у комунальному підприємстві Кременчуцьке міське бюро технічної інвентаризації за № 319.

У п. 2 цього договору вказано, що до складу домоволодіння, яке придбано за вказаним вище договором дарування, окрім частини житлового будинку та інших господарський споруд включено водопровідну колонку.

Після смерті ОСОБА_8 належне подароване йому майно успадкувала за законом ОСОБА_4, про що державним нотаріусом Другої Полтавської державної нотаріальної контори Луговою Л.П. видано свідоцтво про право на спадщину за законом.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_3 посилалась на те, що до укладення оспорюваного договору дарування від 28 серпня 1991 року ОСОБА_6 не мала у власності водопровідну колонку, оскільки її власником був її (позивачки) чоловік ОСОБА_7, тому вважає, що Білицька селишна рада Кобеляцького району Полтавської області відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України повинна була відмовити ОСОБА_6 у нотаріальному посвідченні договору дарування.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що спірне майно є об'єктом права спільної часткової власності, окремий порядок користування яким попередніми співвласниками не встановлений, а отже договір дарування, укладений 29 серпня 1991 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_8, а також свідоцтво про право на спадщину, видане на ім'я ОСОБА_4 23 лютого 2000 року щодо права на 1/3 частки спільного майна, відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна.

Згідно зі ст. ст. 71, 75, 76, 80 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

З'ясовуючи обставини справи, суд повинен встановити не тільки факт порушення суб'єктивного права, але й те, коли про таке порушення дізналася або могла дізнатися особа, право якої порушено. Для визначення цього моменту суд повинен мати докази, які б об'єктивно свідчили про те, що особа, право якої порушено, дійсно не могла знати про порушення його права.

Відмовляючи у задоволенні позову, оскільки не встановлені підстави для визнання недійсними договору дарування та свідоцтва про право на спадщину за законом, суд першої інстанції не визначився із початком перебігу позовної давності, що призвело до таких порушень норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України на вищевказане уваги також не звернув, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, дійшов помилкового висновку про те, що рішення місцевого суду ухвалено з дотриманням норм матеріального процесуального права.

Наведене свідчить, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не з'ясували належним чином фактичних обставин справи.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, щов силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у процесі якого суду слід урахувати наведене.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Кобеляцького районного суду Полтавської області від 03 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 06 лютого 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.