Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів:

Ситнік О.М., Іваненко Ю.Г., Маляренка А.В.,

Леванчука А.О., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" до ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_7, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" про визнання іпотеки припиненою, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк" на рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 21 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 липня 2016 року,

У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Державний ощадний банк України") звернулося до суду із указаним позовом, яким мотивувало тим, що відповідно до укладеного 18 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_7 кредитного договору № 894-н остання отримала кредит у сумі - 180 000,00 грн, строком до 18 жовтня 2017 року, зі сплатою 15,5 % річних.

На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_7 за кредитним договором, 18 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_6 укладено договір іпотеки, відповідно до якого останній передав в іпотеку комп'ютерний центр з торгівельним салоном, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 41,4 кв. м.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_7 своїх обов'язків з повернення кредиту, 03 квітня 2014 року ОСОБА_6 було направлено вимогу про усунення порушень, яка останнім залишена без задоволення, а тому позивач вважав, що банк має право на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Не визнавши первісний позов, ОСОБА_6 у листопаді 2015 року подав зустрічний позов, в якому просив: визнати припиненою іпотеку за договором іпотеки; зняти заборону відчуження предмета іпотеки та вилучити запис про це з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Також посилався на те, що зустрічний позов є одночасно заявою про застосування строку позовної давності.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 обґрунтовував тим, що рішенням суду від 19 липня 2010 року, яке набрало чинності 30 липня 2010 року, з ОСОБА_7 було стягнуто достроково заборгованість за кредитним договором. Банк скористався своїм правом зміни строку виконання основного зобов'язання. Таким чином, строк позовної давності закінчився 30 липня 2013 року, а з позовом банк звернувся 21 липня 2014 року.

Рішенням Котовського міськрайонного суду Одеської області від 21 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 липня 2016 року, в задоволенні первісного позову Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління АТ "Ощадбанк" до ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_7, про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління АТ "Ощадбанк" задоволено.

Визнано іпотеку відповідно до договору іпотеки від 18 жовтня 2007 року реєстровий № 4687, посвідченого приватним нотаріусом Котовського міського нотаріального округу Крисюк Л.В., укладеним між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_6, такою, що припинена.

Знято заборону на відчуження нерухомого майна комп'ютерного центру з торгівельним салоном, що розташований за адресою: Одеська область, м. Котовськ, вул. 50 років Жовтня 109-А належний ОСОБА_6, накладену приватним нотаріусом Котовського міського нотаріального округу Крисюк Л.В., на підставі договору іпотеки від 18 жовтня 2007 року реєстровий № 4687, реєстраційний номер обтяження 5861615, та вилучено вказаний запис з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

У касаційній скарзі ПАТ "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк" просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову банку та відмову у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII"Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що стягнувши достроково з позичальника заборгованість за кредитним договором рішенням суду від 19 липня 2010 року, банк змінив строк виконання основного зобов'язання, а вимогу до іпотекодавця пред'явлено з пропуском строку позовної давності.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій повністю погодитися не можна виходячи з наступного.

Як установлено судами попередніх інстанцій, відповідно до укладеного 18 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" (далі - ВАТ "Державний ощадний банк України"), правонаступником якого є ПАТ "Державний ощадний банк України", та ОСОБА_7 кредитного договору № 894-н, остання отримала кредит у сумі 180 000,00 грн, строком до 18 жовтня 2017 року, зі сплатою 15,5 % річних.

Пунктом 3.4 кредитного договору передбачено право банку вимагати дострокового повернення суми кредиту, сплати процентів та інших платежів, у випадку невиконання або неналежного виконання цього договору, протягом місяця з дати одержання письмової вимоги від банку.

З метою забезпечення зобов'язань ОСОБА_7 за кредитним договором 18 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_6 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого останній передав в іпотеку комп'ютерний центр з торгівельним салоном, що розташований за адресою: ОСОБА_7, загальною площею - 41,4 кв. м.

ОСОБА_7 свої обов'язки з повернення кредиту належним чином не виконувала, станом на 26 березня 2014 року утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 313 858 грн 15 коп.

03 квітня 2014 року ОСОБА_6 банк направив вимогу про усунення порушення.

Борг погашено не було та ПАТ "Державний ощадний банк України" 23 липня 2014 року здано на пошту позов, який надійшов до суду 28 липня 2014 року.

Відповідно до матеріалів іншої цивільної справи № 2-1256/2010 за позовом Котовського міжрайонного прокурора, в інтересах ВАТ "Державний ощадний банк України", до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка була оглянута апеляційним судом, заочним рішенням Котовського міськрайонного суду Одеської області від 19 липня 2010 року з ОСОБА_7 стягнуто на користь банку заборгованість за кредитними договорами від 18 жовтня 2007 року № 894-Н та від 24 червня 2008 року № 981-Н у загальному розмірі 814 901,85 грн.

При цьому, банк вказав заборгованість за кредитним договором від 18 жовтня 2007 року № 894-Н за тілом кредиту у розмірі 163 500,00 грн. Таким чином, банк скористався свої правом дострокового стягнення з позичальника заборгованості за кредитним договором.

Згідно з листом Відділу державної виконавчої служби Котовського міжрайонного управління юстиції в Одеської області від 08 квітня 2016 року, залишок боргу ОСОБА_7 під час виконання рішення суду станом на 08 квітня 2016 року становить 740 811,81 грн.

З листа банку вбачається, що на виконання рішення суду до банку надійшли гроші в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 жовтня 2007 року № 894-Н у загальній сумі 3 050,00 грн. Таким чином, рішення Котовського районного суду Одеської області від 19 липня 2010 року не виконано.

Між сторонами виникли правовідносини із забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором відповідно до договору іпотеки.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Правила припинення зобов'язання сформульовані в главі 50 "Припинення зобов'язання" розділу І книги п'ятої "Зобов'язальне право" ЦК України (435-15) . Норми цієї глави передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).

Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання норми глави 50 "Припинення зобов'язання" ЦК України (435-15) не передбачають.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п'ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов'язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, ЦК України (435-15) сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, за загальним правилом ЦК України (435-15) зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України "Про іпотеку"). Вона має похідний характер від основного зобов'язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України "Про іпотеку").

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція (254к/96-ВР) цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). Натомість Законом України "Про іпотеку" (898-15) не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням.

Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку".

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17.

Також, відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Отже, суди вищевикладеного належним чином не врахував, неправильно застосували вищевказані норми матеріального права, не перевірили доводів позивача щодо переривання позовної давності шляхом звернення до суду з позовом у жовтні 2011 року, а також помилково вважали, що іпотека підлягає припиненню згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку".

Таким чином, оскільки суди неправильно застосували вищевказані норми матеріального права, не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії Одеського обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк" задовольнити частково.

Рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 21 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.