755/15122/16-ц Про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон малолітньої дитини без згоди батька - 26.07.2017 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа - служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон малолітньої дитини без згоди батька,за касаційною скаргою ОСОБА_5, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 січня 2017 року,

У жовтні 2016 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом про надання дозволу на тимчасовий виїзд за межі України - до Французької Республіки - дитині ОСОБА_8, 2005 рокународження, без згоди та супроводу батька ОСОБА_6 у її супроводі, у період з 1 листопада 2016 року по 1 листопада 2020 року.

Позивач ОСОБА_5 посилалася на те, що з 21 травня 2005 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 Від шлюбу мають сина ОСОБА_8, 2005 рокународження, який постійно проживає разом із нею у квартирі АДРЕСА_1. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 року шлюб між нею та відповідачем було розірвано.

У зв'язку із наявною у неї можливістю систематичного неодноразового вибуття до Французької Республіки для стабільного короткострокового проживання та працевлаштування через довготермінове відрядження до Французької Республіки постала нагальна потреба в оформленні пакету документів для виїзду за кордон їхнього з відповідачем спільного сина ОСОБА_9.

Позивач зазначала, що такі подорожі необхідні їхньому сину для ознайомлення з культурою інших народів і стимулювання дитини до вивчення іноземних мов, також подорожі нададуть можливість оздоровити дитину в період відпочинку біля узбережжя Середземного моря, в Альпійських горах, на Женевському озері та інших оздоровчих курортів. Проте ОСОБА_6 ігнорує всі прохання в оформленні необхідного пакету документів для виїзду за кордон дитини, а в особистих розмовах категорично проти виїзду сина з нею за кордон. Відповідачем залишені без задоволення та без відповіді направлені нею на його адресу проживання та місця роботи листи-вимоги про оформлення згоди на виїзд за кордон сина.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 січня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Ухвалені у справі судові рішення не відповідають цим вимогам.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 травня 2005 року.

Згідно зі свідоцтвом про народження малолітній ОСОБА_8 народився 16 жовтня 2005 року, його батьками є ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а. с. 11).

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано (а. с. 4). Син сторін ОСОБА_8 проживає разом із матір'ю у квартирі АДРЕСА_1. Батько дитини бере участь у вихованні сина та його утриманні.

Пред'явлення цього позову було обґрунтовано довготривалим виїздом матері дитини ОСОБА_5 у відрядження до Французької Республіки для роботи у Посольстві України на посаді другого секретаря з консульських питань, що заплановано на листопад 2016 року.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, розглянувши доводи позивача та заперечення відповідача, дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову ОСОБА_5 з огляду на те, що виїзд дитини за кордон без згоди батька буде порушувати права дитини та суперечити її інтересам.

Однак з такими висновками судів повністю погодитися не можна.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України від 21 січня 1994 року № 3857-ХІІ (3857-12) "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) , Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 (231-95-п) (зі змінами).

За змістом п. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України (254к/96-ВР) , Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі -Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно із ст. 9 Конвенції держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Разом із цим відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (995_384) , дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

Статтею 18 Конвенції зазначено про необхідність докладання всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної і однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відмовляючи у задоволенні позову про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон малолітньої дитини без згоди батька, суди у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 303 ЦПК України не перевірили належним чином всіх обставин у справі, зокрема не звернули уваги на те, що робота позивача за своїм характером пов'язана з необхідністю відрядження до Французької Республіки та тимчасовим проживанням у цій країні. У той же час дитина з самого народження проживає разом із матір'ю, з якою у неї склався тісний емоційний зв'язок, розірвання якого може завдати шкоди інтересам дитини, що є неприпустимим виходячи із вищезазначених положень Конвенції про права дитини (995_021) .

Отже, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди залишили поза увагою вищенаведене, а тому оскільки неповнота з'ясування обставин у справі та порушення зазначених норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, і ці порушення були допущені як місцевим, так і апеляційним судами, тому рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану представником ОСОБА_7, задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 січня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.