Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Ступак О.В., Дем'яносова М.В., Іваненко Ю.Г.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" про захист прав споживача та визнання правочину недійсним, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" (далі - ТОВ "Порше Мобіліті") про визнання недійсним кредитного договору № 50003614, укладеного 27 березня 2012 року між сторонами, посилаючись на порушення її прав як споживача фінансових послуг.

Позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовувала тим, що 27 березня 2012 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № 50003614, відповідно до умов якого позивач отримала на придбання автомобіля кредит у розмірі 260 184 грн 05 коп., що еквівалентно 32 401,50 доларів США, із розрахунку 9,9 % річних строком на 60 місяців. На думку позивача, фактично оскаржуваний кредитний договір передбачає здійснення валютних операцій, оскільки погашення заборгованості за кредитом здійснюється виключно в еквіваленті долара США, однак у відповідача відсутня генеральна ліцензія на здійснення валютних операцій. Крім того, відповідно до положень Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) із 22 вересня 2011 року надання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України заборонено, і положення ст. 524 ЦК України щодо можливості визначення сторонами договору грошового еквіваленту в зобов'язаннях в іноземній валюті не підлягають застосування до споживчого кредитування. Положення кредитного договору щодо нарахування процентів за користування кредитом на еквівалент суми кредиту в іноземній валюті створюють, на думку позивача, істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивача, суперечать положенням ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", а тому підлягають визнанню судом недійсними. Також позивач посилається на те, що при визначенні в графіку погашення платежів у рахунок кредитних зобов'язань відповідно до проведених розрахунків відповідачем застосовано більшу процентну ставку, ніж передбачену умовами договору.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Відповідно до положень ст. ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Цивільний кодекс (435-15) прямо не визначає будь-яких істотних умов кредитного договору. Разом з тим, зі змісту статті 1054 кодексу можна зробити висновок, що істотними умовами кредитного договору є сума кредиту, проценти за його використання та обов'язок позичальника повернути суму кредиту, що має бути виконано у певний час.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" одним із видів фінансових послуг визначено послугу із надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, без розмежування такої послуги залежно від того чи є такі кошти власними чи залученими.

Згідно з п 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" кредитною установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

Зобов'язання має бути виражене в грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ст. 524 ЦК України).

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 1, 3 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються, зокрема, детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.

У ст. ст. 18 і 19 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено підстави для визнання договору недійсним: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Ухвалюючи рішення у справі, суд виходив із того, що у п. 1.3 загальних умов кредитування зазначено, що сторони погодили, що кошти на повернення кредиту позичальником відображають справедливу вартість кредиту на момент його видачі та забезпечують отримання компанією очікуваної станом на дату сплату таких коштів суми на основі діючого обмінного курсу валюти.

Відповідно до п. п. 9.5 - 9.7 загальних умов кредитування, що є невід'ємною частиною кредитного договору, підписуючи цей договір, позичальник ОСОБА_3 підтвердила, що відповідач належним чином ознайомив її, зокрема, із правилами надання фінансових послуг, з інформацією передбаченою ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", умовами надання послуги фінансового кредиту із зазначенням вартості цієї послуги для позичальника тощо.

Також у п. 9.6 кредитного договору зазначено, що додатково до положень п. 9.5 загальних умов кредитування позичальник підтверджує, що йому надано вичерпну інформацію про: умови надання послуги фінансового кредиту із зазначенням вартості цієї послуги для позичальників; умови надання додаткових фінансових послуг, пов'язаних з фінансовим кредитом, та їх вартість (за умови надання таких послуг); розмір винагороди компанії у разі, коли вона пропонує послугу фінансового кредиту, що надається іншими фінансовими установами; реквізити органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг (адреса, номер телефону тощо).

Таким чином, відмовляючи у задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що наявність підписаного правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і, що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому.

Зокрема, суд правильно виходив із того, що в укладеному між сторонами у письмовій формі договорі, який складається з кредитного договору, графіку погашення кредиту, загальних умов кредитування, визначені всі умови кредитування, зокрема, розмір наданого кредиту, строк, на який наданий кредит, порядок його надання та повернення, розмір плати за користування кредитними коштами, права та обов'язки позикодавця і позичальника, відповідальність сторін. При укладенні кредитного договору позичальник визначила валюту кредитування - гривню, між сторонами було досягнуто згоди щодо предмету договору - надання кредиту саме в національній валюті із визначенням еквіваленту в іноземній валюті, що узгоджується з нормами чинного законодавства, позивач була ознайомлена з умовами укладеного договору, умовами кредитування, і, підписавши його, погодилась на всі викладені в ньому умови. Позивач при підписанні кредитного договору не була обмежена у виборі кредитора та умов кредитування. Будь-яких обставин, які б свідчили про застосування відповідачем нечесної підприємницької діяльності при наданні фінансових послуг, під час розгляду справи не встановлено та не підтверджено жодними доказами.

Крім того, посилання позивача на невідповідність розміру процентної ставки при розрахунку платежів у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором умовам договору суд обґрунтовано вважав такими, що не дають підстав для висновків про недійсність договору, а можуть бути підставою для здійснення перерахунку заборгованості або ж зміни розміру щомісячних платежів у рахунок погашення боргу при підтвердженні зазначених обставин.

На підставі наявних у справі доказів та керуючись відповідними нормами матеріального права, суд дійшов правильного висновку про те, що відповідач ТОВ "Порше Мобіліті", набувши статусу кредитної установи відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи від 02 липня 2009 року, має право провадити діяльність із надання фінансових кредитів.

Разом із тим суд правильно вважав, що положення цивільного законодавства, у тому числі і ст. 1054 ЦК України, не містять заборони на визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти, у тому числі і в кредитному договорі.

Таким чином, розглядаючи зазначений позов, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України перевірив доводи апеляційної скарги та спростував їх відповідними висновками, у результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України.

Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди із висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішеного спору, проте ці доводи були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували, пославшись на матеріали справи та норми матеріального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

Отже, судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для їх скасування відсутні, тому відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - відхиленню.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - відхилити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.