Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Головуючого

Коротуна В.М.,

суддів:

Кафідової О.В., Писаної Т.О., Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа: Служба у справах дітей Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківський прав та стягнення аліментів, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду м. Києва від 20 березня 2017 року,

У березні 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 в твердій грошовій сумі в розмірі 500 грн щомісячно, починаючи з 15 березня 2016 року і до досягнення дитиною повноліття; позбавити ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позов мотивовано тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. Разом з тим, відповідач жодного з покладених законом на батьків обов'язків не виконує, не бере педагогічної, матеріальної, грошової, посильної трудової, або будь-якої іншої участі у вихованні сина. Вказані обставини, на думку позивача для позбавлення його батьківських прав. Крім того, оскільки відповідач не приймає участі в утриманні дитини, яка проживає з позивачем, з відповідача мають бути стягнуті аліменти.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2017 року позов задоволено. Позбавлено ОСОБА_7 батьківських прав відносно сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. Стягнуто з ОСОБА_7 аліменти на користь ОСОБА_6 на утримання ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 500 гривень з індексацією відповідно до закону, щомісячно, починаючи з 15 березня 2016 року до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 Стягнуто з ОСОБА_7 на користь держави судовий збір в розмірі 551,20 грн.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 20 березня 2017 року рішення районного суду в частині задоволення позовних вимог про позбавлення батьківських прав скасовано та відмовлено у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

ОСОБА_6, не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про позбавлення батьківських прав подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати в оскаржуваній частині із залишенням в силі рішення місцевого суду.

В частині вирішення позовних вимог про стягнення аліментів судові рішення сторонами не оскаржуються, тому не переглядаються колегією суддів в касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, виходячи з наступного.

Задовольняючи позов про позбавлення батьківських прав ОСОБА_7 відносно сина ОСОБА_8, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач з часу проживання сина з позивачем, участі у вихованні, спілкуванні та розвитку не приймав, святкових заходів за участю дитини не відвідував, його життям не цікавився, доказів з'ясування місця проживання сина та усунення, у випадку наявності, перешкод у спілкуванні з сином не надав, не звертався до служби у справах дітей з приводу чинення йому перешкод позивачем у спілкуванні з дитиною. Відповідач проявляв повну бездіяльність по відношенню до свого обов'язку по утриманню та вихованню власної дитини, не цікавився дитиною та не виконує своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини, не надає матеріальну допомогу, за тривалий період після надходження позову до суду, скасування заочного рішення та до постановлення рішення судом не намагався зустрітися з сином.

За таких обставин, місцевий суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо позбавлення батьківських прав ОСОБА_8 відносно сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позбавлення ОСОБА_8 батьківських прав з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог, апеляційний суд виходив з того, що відносини, які склалися між батьками неповнолітньої дитини свідчать лише про те, що мати стає на заваді зустрічей батька із сином. В той же час батько у зв'язку із небажанням надмірного травмування психіки дитини, яка водночас вимушено пережила розлучення батьків і має змиритися із ситуацією яка склалася в їхній родині, йде на поступки матері дитини щодо проведення зустрічей лише з ініціативи останньої, яка в подальшому через її небажання не надходить. Окрім того, батько в цілях повноцінного розвитку дитини та з урахуванням її перехідного віку вимушений змиритися із продиктованими матір'ю умовами, які в дійсності не відповідають справжнім потребам у спілкуванні сина з батьком. Не перешкоджав відповідач і подорожам сина за кордон, надаючи на це свою згоду. До того ж, питання зі сторони позивача щодо стягнення аліментів після розірвання шлюбу між сторонами не ставилося. А тому, не можна вважати, що батько ухиляється від матеріального забезпечення дитини.

Згідно висновків апеляційного суду, позивач не надала суду належних доказів про те, що відповідач свідомо нехтує своїми батьківськими обов'язками, не довела його винну поведінку щодо умисного ухилення від участі в забезпеченні фізичного та духовного розвитку сина. Відповідач у процесі судового розгляду справи в апеляційному суді заперечував своє ухилення від виконання батьківських обов'язків стосовно неповнолітнього сина пояснивши, що має бажання брати участь у його вихованні та утриманні. В матеріалах справи відсутні переконливі докази винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню сина.

З такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, без належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, з огляду на наступне.

Згідно зі ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Вказаним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_14 перебували в зареєстрованому шлюбі з 15 червня 2002 року.

20 грудня 2006 року шлюб між сторонами розірвано за ініціативою ОСОБА_6 Питання поділу майна подружжя вирішено мировою угодою.

Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. Його батьками в свідоцтві про народження зазначені: батько - ОСОБА_7, мати - ОСОБА_6. Після розірвання шлюбу син залишився проживати з матір'ю.

Декларація прав дитини (995_384) , проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.

Відповідно до ст. 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 164 Сімейного кодексу Українибатько може бути позбавлений судом батьківських прав, якщо він ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначати при цьому конкретний заклад (п. п. 15, 16, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" (v0003700-07) ).

З наявного в матеріалах справи висновку від 13 червня 2016 року № 109/02/40-4979, вбачається, що Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_8 стосовно малолітнього ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. У висновку зазначено, що батько самоусунувся від виховання сина та нехтує батьківськими обов'язками, що суперечить принципам Конвенції ООН про права дитини, вимогам статей 12, 15 Закону України "Про охорону дитинства", не виявляє турботи щодо своєї дитини, не цікавиться її особистим життям, здоров'ям, вихованням, матеріальної допомоги не надає, не відвідує дитину.

У висновку від 26 жовтня 2016 року за № 109/03/40-8821 Шевченківською районною в м. Києві державною адміністрацією зазначено, що відсутні підстави для перегляду висновку від 13 червня 2016 року.

Апеляційний суд безпідставно не прийняв до уваги висновок від 13 червня 2016 року № 109/02/40-4979, посилаючись на його однобічність та необ'єктивність, не навівши у своєму рішенні жодних обґрунтувань.

При розгляді справи місцевим судом, представник служби у справах дітей Шевченківської РДА у м. Києві - ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснила, що після скасування заочного рішення суду про позбавлення відповідача батьківських прав, дану справу було повторно винесено на розгляд комісії з питань захисту прав дітей (далі - Комісія), засідання якої відбулось 12 жовтня 2016 року. На засідання комісії відповідач надав письмові пояснення, але доказів того, як він займався вихованням, утриманням, оздоровленням дитини, тощо, ним надано не було. Комісія, розглянувши питання щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав, запросивши на засідання позивача та відповідача, вислухавши їх особисті пояснення з приводу даного питання, одноголосно прийшла до висновку, що на даний час немає підстав для перегляду попереднього висновку від 13 червня 2016 року.

Тобто, позивач і відповідач 12 жовтня 2016 року були особисто присутніми на засіданні комісії, особисто надавали пояснення стосовно винесеного на розгляд комісії питання, тому посилання апеляційного суду на однобічність та необґрунтованість висновку є безпідставними.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про наявність будь-яких об'єктивних обставин та поважних причин, які б перешкоджали відповідачу у виконанні ним батьківських обов'язків по відношенню до сина протягом такого тривалого часу (13 років).

При розгляді даної справи судом першої інстанції встановлено, що відповідач проявляв повну бездіяльність по відношенню до свого обов'язку по утриманню та вихованню власної дитини, не цікавився дитиною та не виконує своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини, не надає матеріальну допомогу, за тривалий період після надходження позову до суду, скасування заочного рішення та до постановлення рішення судом він не намагався зустрітися з сином.

Ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків та свідоме нехтування ними підтверджено наявними в матеріалах справи належними та допустимими доказами - письмовими доказами (а.с.29, а.с.47), показаннями свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13., ОСОБА_6 (показами як свідка), а також висновками від 13 червня 2016 року № 109/02/40-4979 та від 26 жовтня 2016 року за № 109/03/40-8821 Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, яким суд першої інстанції дав належну оцінку і які не спростовані відповідачем в ході розгляду справи.

При розгляді справи апеляційним судом, наявність інтересу до сина відповідач обґрунтовував фактом оскарження ним рішення про позбавлення його батьківських прав.

Разом з тим, сам факт заперечення відповідача проти позову та оскарження судового рішення про позбавлення його батьківських прав не може свідчити про прояв інтересу батька до дитини та його бажання виконувати обов'язки з виховання дитини.

Жодних активних дій на підтвердження своїх намірів приймати участь в житті сина відповідач не вчинив, активна дієва позиція у відповідача відсутня. Документальних доказів, які б свідчили про дійсність таких його намірів відповідачем надано не було.

З урахуванням наведеного місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач ухилявся від виконання своїх батьківських обов'язків, свідомо нехтував ними, що підтверджується належними та допустимими доказами, наявними в матеріалах справи, які апеляційний суд безпідставно та необґрунтовано вважав не переконливими.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з урахуванням висновків від 13 червня 2016 року № 109/02/40-4979 та від 26 жовтня 2016 року за № 109/03/40-8821 Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав відносно сина та встановлених обставин під час розгляду справи, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази, надавши їм належну оцінку в силу вимог ст.ст. 10, 60, 212- 214 ЦПК України, встановивши факт ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків та свідомого нехтування ними, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність вимог позивача та наявність підстав, встановлених п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, для позбавлення відповідача батьківських прав відносно сина.

Таке рішення суду ґрунтується на вимогах закону, є правильним і справедливим. Міра відповідальності, застосована судом до відповідача в даному випадку, є виправданою і доцільною, враховуючи його поведінку та ставлення до сина, які залишалися незмінними протягом розгляду даної справи.

В порушення приписів ст.ст. 212- 214, 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином доводів сторін, невірно оцінив докази, наявні в матеріалах справи та фактичні обставини, безпідставно не застосував до даних правовідносин п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення та помилкового скасування рішення суду першої інстанції в частині позбавлення відповідача батьківських прав відносно сина.

Повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, вислухавши пояснення сторін, суд першої інстанції відповідно до приписів ст. ст. 212- 214 ЦПК України дійшов правильного висновку про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав відносно малолітнього сина.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення спору про позбавлення батьківських прав, відповідно до приписів ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції у цій частині.

При цьому, колегія суддів зауважує, що за наявності підстав у майбутньому, відповідач, відповідно до ст. 169 СК України має право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 20 березня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_6 про позбавлення ОСОБА_7 батьківських прав відносно сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 скасувати із залишенням в силі у цій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2017 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.