Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Коротуна В.М.

суддів: Кафідової О.В., Писаної Т.О.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю і поділ спільного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 26 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 04 жовтня 2016 року,

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, у якому, із урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати спільним майном подружжя приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться по АДРЕСА_1, приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_2, садовий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_3, кошти в сумі 566 332 грн 91 коп., отримані ним від продажу автомобіля марки "Тойота Кемрі"; виділити йому у власність садовий будинок з господарськими будівлями, вартістю 667 320 грн та кошти, отримані від продажу автомобіля в сумі 566 62 грн 91 коп.; виділити у власність ОСОБА_4 приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_2, вартістю 608 300 грн. та магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_1, вартістю 894 600 грн; стягнути з ОСОБА_4 на його користь компенсацію як різницю між вартістю майна в сумі 134 608 грн, а також стягнути з ОСОБА_4 на свою користь 1/2 частини доходів, отриманих останньою від підприємницької діяльності за період з 2012 року по 2014 рік включно в сумі 581 704 грн.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він 28 років перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, за час перебування в якому ними за спільні кошти було набуто майно, згоди щодо поділу якого між ними не досягнуто.

Враховуючи наведене, просив задовольнити уточнені позовні вимоги.

У грудні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом, у якому, з урахуванням уточнень до позову, просила визнати її особистою приватною власністю приміщення обох магазинів "ІНФОРМАЦІЯ_1", вартістю 608 300 грн та 894 600 грн відповідно; визнати спільною сумісною власністю подружжя садовий будинок з земельною ділянкою в садівничому товаристві "Строітєль", вартістю 667 320 грн, грошові кошти, одержані відповідачем від продажу автомобіля "Тойота Кемрі" в сумі 556 362 грн 91 коп.; виділити їй у власність садовий будинок з земельною ділянкою в садівничому товаристві "Строітєль", вартістю 667 320 грн, а ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 556 362 грн 91 коп., стягнувши з неї на його користь грошову компенсацію у розмірі 100 957 грн 09 коп.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що ОСОБА_3 з 1996 року та до розірвання шлюбу між ними у 2014 році не працював, жив за рахунок коштів, які вона заробляла.

Вказувала, що приміщення магазинів є її особистою приватною власністю, оскільки приміщення по АДРЕСА_2 було придбано нею за позичені кошти, які повернула за неї її мати. Інший магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_1 належить особисто їй, оскільки придбаний за отримані нею кошти від підприємницької діяльності.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 26 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 04 жовтня 2016 року, позов ОСОБА_3 та зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано спільним майном подружжя, яке підлягає поділу між ним у рівних частках приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться по АДРЕСА_4, вартістю 894 600 грн, приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_5, вартість якого становить 608 300 грн, садовий будинок з господарськими спорудами на земельній ділянці в садівничому товаристві "Строітєль" по АДРЕСА_3, вартістю 667 320 грн, грошові кошти в сумі 566 362 грн 91 коп., отримані ОСОБА_3 від продажу автомобіля "Тойота Кемри".

Виділено у власність ОСОБА_3 садовий будинок з господарськими спорудами на земельній ділянці в садівничому товаристві "Строітєль" по АДРЕСА_3, вартістю 667 320 грн, грошові кошти в сумі 566 362 грн 91 коп., отримані ним від продажу автомобіля "Тойота Кемри", а всього майна на суму 1 233 682 грн 91 коп.

Виділено у власність ОСОБА_4 приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться по АДРЕСА_4, вартість якого становить 894 600 грн, приміщення магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1" по АДРЕСА_5, вартість якого становить 608 300 грн, а всього майна на суму 1 502 900 грн.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 134 608 грн 55 коп. компенсації (грошові кошти в сумі 100 957 грн 09 коп., внесені ОСОБА_4 на депозитний рахунок ТУ ДСАУ в Полтавській області).

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4,посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII"Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню зтаких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, щоОСОБА_3 та ОСОБА_4перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 квітня 1986 року по 26 листопада 2014 року. Спільне проживання припинили з червня 2014 року.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 здійснює підприємницьку діяльність з березня 1994 року.

Також встановлено, що ОСОБА_3 до 22 жовтня 1996 року працював у Кременчуцькому ВО "Дормаш" водієм (т. 1, а. с.132).

17 лютого 2000 року на підставі договору купівлі-продажу

ОСОБА_4 купила у ТОВ "Кіпарис" частину цілісного майнового комплексу, розташованого по АДРЕСА_2, вартістю 4 675 грн.

18 травня 2005 року на підставі договору купівлі-продажу

ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_6, вартістю 12 632 грн. В даний час це вбудоване приміщення магазину непродовольчих товарів по АДРЕСА_7,загальною площею 57,9 кв.м.

У 2006 році подружжя придбало садовий будинок по АДРЕСА_3. У подальшому замість нього вони побудували новий садовий будинок, право власності на який оформлено рішенням Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 26 травня 2011 року № 05 на ім'я ОСОБА_3

Згідно з державного акта на право власності на земельну ділянку від 16 лютого 2010 рокуземельна ділянка площею 0,0407 га передана у власність ОСОБА_3для ведення садівництва.

17 лютого 2012 року ОСОБА_3 купив у ТОВ "Компанія "Про Лайн" автомобіль "Тойота Кемрі", за ціною 322 404 грн, який у подальшому було відчужено.

Сторони погодились з вартістю вказаного автомобіля, яка станом на 12 лютого 2016 року становить 566 362грн 91 коп.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3 та зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із положень ст. 60 СК України, за змістом яких майно, набуте подружжям, належить їм на праві спільної сумісної власності.

При цьому зазначено, підстав вважати приміщення магазинів "ІНФОРМАЦІЯ_1" особистою власністю ОСОБА_4 відсутні, оскільки нею не надано належних доказів того, що вони придбанні за рахунок належних їй коштів, тоді як ОСОБА_3 надано достатньо доказів, що він приймав постійну участь у здійсненні підприємницької діяльності його дружиною.

Разом з тим, повністю погодитися з такими висновками апеляційного суду не можливо, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК Україниособистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча за час шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-2641 цс 15 від 16 грудня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 про визнання за нею права особистої власності на приміщення обох магазинів "ІНФОРМАЦІЯ_1", вартістю 608 300 грн та 894 600 грн, суд першої інстанції не звернув увагу за чиї кошти таке майно було придбано.

Зокрема, як убачається з матеріалів справи, 16 лютого 2000 року, тобто за день до того, як було укладено договір купівлі-продажу частини цілісного майнового комплексу, розташованого по АДРЕСА_2, за ціною 4675,00 грн, між ОСОБА_6 та суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно з умов якого остання отримала 4 675 грн та зобов'язалась повернути вказані кошти.

При цьому судом не звернуто уваги, що ОСОБА_6 укладала договір купівлі-продажу майна саме з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4

Таким чином, всупереч вимогам ст. ст. 212- 214 ЦПК України суд першої інстанції не оцінив надані ОСОБА_4 письмові докази набуття приміщень за її власні кошти, у тому числі особисто нею запозичені, в яких ОСОБА_3 участі не приймав.

Крім того, набуваючи за час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя, ОСОБА_4 діяла виключно як власник цього майна й суб'єкт господарювання.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 02 жовтня 2013 року, № 6-79цс13 яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

На вказані обставини ОСОБА_4 посилалась в апеляційній скарзі, проте суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, на зазначене уваги не звернув.

У силу наданих чинним ЦПК України (1618-15) повноважень апеляційний суд міг усунути допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, проте, не спростувавши доводів апеляційної скарги, залишив без змін рішення суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, апостановлена у справі ухвала апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 04 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.