Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Іваненко Ю.Г., Дем ’ яносова М.В., Леванчука А.О.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, Першої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області про відновлення житлового права, за касаційними скаргами ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 листопада 2016 року,

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з цим позовом, свої вимоги обґрунтовуючи тим, що 11 листопада 2003 року між ОСОБА_5 та її матір'ю ОСОБА_6 було укладено договір міни, згідно з умовами якого остання поміняла житловий будинок з надвірними будівлями та присадибною ділянкою, розташований за адресою: АДРЕСА_5, який належав їй на підставі договору купівлі-продажу, на 1/3 частини приватизованої квартири АДРЕСА_6 яка належала ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло.

До укладення договору міни вказана квартира знаходилась у спільній сумісній власності ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8

Перед укладенням договору міни співвласники квартири подали до Першої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області посвідчену нотаріусом заяву, у якій зазначили, що кожному з них належить по 1/3 частини спірної квартири.

Позивач вважає, що укладення спірного договору міни привело до порушення її житлових прав, оскільки вона змушена була проживати в санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що потребують поліпшення, що у свою чергу завдало шкоду її фізичному та розумовому розвитку. Вважає, що на момент укладання договору міни у ОСОБА_5 права спільної часткової власності на 1/3 частини спірної квартири не було, а тому з цих підстав договір міни повинен бути визнано недійсним, оскільки має ознаки неукладеного договору, тому що сторони не досягли згоди за всіма істотними умовами спірного договору міни в розумінні норм ст. 153 ЦК УРСР в редакції 1963 року.

Також позивач зазначає, що при укладанні цього договору були порушені норми ст. ст. 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства" (в редакції від 01 січня 2003 року).

У зв'язку з чим просила суд відновити порушене право та захистити її законні інтереси на проживання у житловому будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_5, шляхом визнання недійним договору міни від 11 листопада 2003 року, посвідченого Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області за реєстровим № 1-2216, з підстав передбачених ст. 48 ЦК УСРС в редакції 1963 року, та стягнути солідарно з відповідачів на її користь 1,00 грн моральної шкоди.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 14 липня 2016 року з урахуванням ухвали того ж суду від 19 вересня 2016 року про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано недійсним договір міни житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_5 на 1/3 частки у праві спільної часткової власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5, посвідчений 11 листопада 2003 року Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області, реєстр № 1-2216.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_6, ОСОБА_5, Першої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області на користь ОСОБА_4 судові витрати в сумі по 243,60 грн з кожного

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 21 листопада 2016 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 14 липня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, Першої державної нотаріальної контори Харківської району Харківської області про відновлення житлового права відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 судові витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 804,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_9 судові витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 803,88 грн.

У касаційних скаргах ОСОБА_4 та ОСОБА_6 просять скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції та змінити рішення суду першої інстанцій в частині розподілу судових витрат, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача у справі, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладення договору міни не суперечило чинному на той час законодавству і не вимагало дозволу органу опіки та піклування, оскільки позивач не мала ані майнових прав на будинок (не була його власником, співвласником або суб'єктом іншого речового права, зокрема, особистого сервітуту, які законодавством того часу не передбачалися), ані житлових прав на будинок, оскільки в ньому не проживала та одразу після переїзду з смт Крижопіль Крижопільського району Вінницької області стала жити з матір'ю ОСОБА_6 та її співмешканцем ОСОБА_8 у квартирі АДРЕСА_2.

Доводи касаційних скарг про те, що будинок був єдиним житлом ОСОБА_6, а у зв'язку з укладенням договору міни мало місце погіршення житлових умов позивача, неповнолітньої на той час, а також про те, що матеріалами справи не підтверджено факт проживання ОСОБА_6 з дочкою у м. Харкові разом з ОСОБА_10 та намірів сім'ї ОСОБА_8 про вибуття зі складу співвласників ОСОБА_5 та входження ОСОБА_6, не знайшли свого підтвердження з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на житло за реєстровим № 2А-00-195546, виданого 10 березня 2000 року Центром приватизації державного житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Головного управління економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради, на праві спільної сумісної власності належала трьохкімнатна квартира АДРЕСА_4

Мати позивача ОСОБА_6 після розірвання 04 травня 2000 року шлюбу з ОСОБА_11, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 виданого Крижопільським відділом реєстрації актів громадського стану, разом з неповнолітньою дочкою ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, переїхала проживати до м. Харкова, де стала мешкати разом з ОСОБА_8 - братом відповідача ОСОБА_5

На підставі договору купівлі-продажу від 13 вересня 2003 року, посвідченого Першою державною нотаріальною конторою Харківського району і області за реєстровим № 1-1826, ОСОБА_6 став належати житловий будинок, житловою площею 38,40 кв. м, з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_5

Із договору купівлі-продажу вищеназваного житлового будинку вбачається, що покупець ОСОБА_6 на момент його придбання проживала і була зареєстрована (разом зі своєю неповнолітньою дочкою ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1) в житловому будинку АДРЕСА_7, який, як вона пояснила, належав на праві власності її бабці та дідусеві.

Після набуття права власності на будинок АДРЕСА_5 відповідач ОСОБА_6 жодного дня не проживала за цією адресою, ані вона, ані її дочка позивач ОСОБА_4 зареєстрованими в цьому будинку не були. Вказана обставина підтверджується даними паспорта на ім'я ОСОБА_6, а також довідкою Циркунівської сільської ради Харківського району Харківської області від 15 листопада 2013 року № 1586.

Оскільки відсутні відомості про користування спірним будинком його власником ОСОБА_6, її дочка ОСОБА_4 (на той час неповнолітня) права на користування цим будинком не набула.

11 листопада 2003 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_5 договір міни, посвідчений Першою державною нотаріальною конторою Харківського району Харківської області за реєстровим № 1-2216. Згідно з умовами цього договору міни сторони ОСОБА_6 та ОСОБА_5 обміняли між собою належний першій житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_5 на належну другому 1/3 частини трикімнатної приватизованої квартири АДРЕСА_2. Міну сторони проводили без доплати.

Перед укладанням договору міни співвласники приватизованої квартири АДРЕСА_3: ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 погодили свої наміри стосовно вибуття зі складу співвласників ОСОБА_5 та входження до їх кола ОСОБА_6, зокрема звернулися 24 вересня 2003 року до Харківського бюро технічної інвентаризації за витягом з державного реєстру з метою оформлення угоди про уточнення ідеальних часток; склали 11 листопада 2003 року заяву, в якій дійшли згоди про рівність часток на приватизовану квартиру по 1/3 кожному.

На підставі заяви ОСОБА_7 15 грудня 2003 року були внесені зміни до відомостей про право на квартиру і внесено зміни до державного реєстру, відповідно до яких ОСОБА_7 та ОСОБА_5 стало належати на праві спільної сумісної власності 2/3 частини квартири, а 1/3 частини - на праві часткової власності ОСОБА_6

Згідно з ч. 5 ст. 2 Закону України "Про власність" (далі - Закон), власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту;

Частинами 2, 3 ст. 3 Закону передбачено, що майно може належати громадянам на праві спільної (часткової або сумісної) власності. Допускається об'єднання майна, що є власністю різних суб'єктів та створення на цій основі змішаних форм власності.

Право спільної власності регулювалося лише ст. 17 цього Закону, яка не містила ніяких правових механізмів стосовно порядку формування і здійснення різновидів спільної власності. Це дає підстави стверджувати про те, що у відсутність встановлених законом заборон діяв загальний дозвіл на здійснення власниками прав володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цим Законом заборон щодо зміни правового режиму спільної власності не встановлено. Тому, є всі підстави вважати, що співвласники могли за взаємною згодою це зробити.

Згідно з ч. 2 ст. 8 Закону відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються ЦК України (на той час - 1963 (1540-06) року) та іншими законодавчими актами. Цей Кодекс містив лише згадку про спільну сумісну власність (абз. 2 ст. 112). Решта статей Глави 11 цього Кодексу регулювала лише спільну часткову власність.

З наведеного слідує, що громадяни, будучи співвласниками, мали право встановлювати різний правовий режим на спільне майно. Ніяких заборон та обмежень чинне на час укладення договору міни законодавство не містило.

Що стосується предмету договору міни, яким виступила частина (1/3 частини) трикімнатної квартири, то такий термін на час укладення договору використовувався не лише в нотаріальній практиці, а й у законодавстві.

Так, у ст. ст. 113, 116 ЦК УРСР 1963 року та пп. 27, 43 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 14 червня 1994 року йдеться про частки у спільному майні. У ст. 114 ЦК УРСР про частки в спільній власності, а в чималих випадках йдеться просто про частку, у п. 43 Інструкції - про частки майна через вказівку на арифметичні (в простих дробах) частини.

У всіх цих перелічених випадках йшлося саме про частку в праві спільної власності, підтвердженням чому є те, що передбачалося й поняття ідеальних часток, що і є тотожнім поняттям права на частку. Тобто, на відміну від сучасної термінології, частка/частина в майні означала право на цю частку.

Підтвердженням цьому слугують і відомості Державного реєстру, де позначалося частка в праві спільної власності ОСОБА_6

Таким чином, ніяких розбіжностей в розумінні предмету договору міни між його сторонами не існувало. Сторони усвідомлювали те, що ОСОБА_6 набувалася саме частка (1/3) в праві спільної власності на квартиру. При цьому не йшлося про частку в квартирі, а тому ніякого відношення до розгляду справи по суті висновок судової будівельно-технічної експертизи від 01 квітня 2013 року немає.

На час укладення договору міни діяли ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, Закон України "Про охорону дитинства" (2402-14) , Правила опіки та піклування, затверджені спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року № 34/166/131/88 (z0387-99) . ЦК УРСР (1540-06) в редакції 1963 року не містив чітких вимог до чинності правочинів, зокрема правового механізму, спрямованих на запобігання порушенню прав неповнолітніх дітей. Похідним чином про таке згадувалося лише у ст. 48 цього кодексу, з якої можна зробити висновок, що угода не повинна ущемляти їх особисті та майнові права.

На охорону цих прав також спрямовані норми ст. ст. 17, 18 Закону "Про охорону дитинства". Статтею 17 цього закону передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати обмін, відчуження житла. Відповідно до частини третьої статті 18 вищезазначеного закону органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Правилами опіки та піклування встановлено заборону, яка стосується, по-перше, опікунів та піклувальників; по-друге, майнових прав підопічних, а не житлових; по-третє, обміну, продажу житлової площі, під якою слід розуміти ту, власником якої є підопічний. Про це свідчить також п.31 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, в якому нотаріусам приписується вимагати дозвіл органу опіки і піклування на право батьків укладати або давати згоду на вчинення від імені неповнолітніх угод, якщо вони виходять за межі побутових.

Таким чином, ст. 17 Закону "Про охорону дитинства" містить норму, що стосується охорони прав неповнолітніх осіб - власників, від імені яких діють їх батьки, а ст.18 цього закону стосовно неповнолітніх осіб - не власників житла. В ситуації, коли позивач не була власником спірного житлового будинку, діє остання норма.

Отже, укладення договору міни не суперечило чинному на той час законодавству і не вимагало дозволу органу опіки та піклування, оскільки позивач не мала ані майнових прав на будинок (не була його власником, співвласником або суб'єктом іншого речового права, зокрема, особистого сервітуту, які законодавством того часу не передбачалися), ані житлових прав на будинок, оскільки в ньому не проживала та одразу після переїзду з смт Крижопіль Крижопільського району Вінницької області стала жити з матір'ю ОСОБА_6 та її співмешканцем ОСОБА_8 у квартирі АДРЕСА_4, що також підтверджується судовими рішеннями в інших справах між тими ж сторонами щодо спірного майна.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційних скарг не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 21 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.