Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Фаловської І.М.,

суддів: Євграфової Є.П., Іваненко Ю.Г.,

Кафідової О.В., Умнової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Рівненського об'єднання "Агенство "Рівнеінформ", ОСОБА_4, ОСОБА_5, Рівненського тижневика "Льонокомбінат" про захист честі і гідності, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 05 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 23 грудня 2016 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому посилаючись на заподіяння йому моральної шкоди внаслідок поширення серед необмеженого кола людей завідомо неправдивої, образливої інформації, яка не відповідає дійсності, принижує його честь, гідність та завдає шкоди його діловій репутації, чим порушено його особисте немайнове право на недоторканість ділової репутації, що гарантується ст. 299 ЦК України. Просив визнати недостовірною та спростувати інформацію, яка була опублікована: ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 року, ІНФОРМАЦІЯ_4 року в мережі Інтернет на веб-сайті "ВСЕ" (ІНФОРМАЦІЯ_5/), а ІНФОРМАЦІЯ_6 року опублікована у Рівненському тижневику "Льонокомбінат", зокрема у статях: "ІНФОРМАЦІЯ_7", "ІНФОРМАЦІЯ_8 "ІНФОРМАЦІЯ_9", "ІНФОРМАЦІЯ_10", "ІНФОРМАЦІЯ_11 "ІНФОРМАЦІЯ_12", де міститься інформація про особу позивача, в якій його звинувачують у низьких моральних якостях та у вчиненні правопорушень, за які передбачена кримінальна відповідальність, систематичних і грубих порушеннях присяги судді при відправленні правосуддя, а також така інформація стосувалася його батька. Також позивач просив стягнути із відповідачів на підставі п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України солідарно 200 000 грн. моральної шкоди.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 05 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 23 грудня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 23 грудня 2016 року прийнято відмову ОСОБА_3 від позову в частині відшкодування моральної шкоди, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 05 липня 2016 року у частині відмови у відшкодуванні моральної шкоди скасовано і провадження у справі в цій частині - закрито.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просив скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 05 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 23 грудня 2016 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені вимоги.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено факт поширення відповідачами негативної, неправдивої інформації, що порочить його честь та гідність в засобах масової інформації, поширена щодо нього інформація містить відомості щодо інших осіб, така інформація є оціночними судженнями, а тому не підлягає спростуванню, при цьому, позивач, як суддя, є публічною особою, повинен зважати на критичні висловлення, та зазначив, що національне законодавство ( Закон України "Про телебачення і радіомовлення" (3759-12) , Закон України "Про друковані засоби масової інформації" (2782-12) , Закон України "Про інформаційні агентства" (74/95-ВР) ) звільняє від відповідальності засоби масової інформації та журналістів за поширення інформації, що не відповідає дійсності. Крім того, суд зазначив, що позивач повинен був скористатись наданим йому ч. 1 ст. 277 ЦК України правом на відповідь.

Суд апеляційної інстанції погодився із таким висновком суду першої інстанції.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Вказаним вимогам закону судові рішення повністю не відповідають.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 є суддею Рівненського міського суду Рівненської області.

ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ІНФОРМАЦІЯ_13 року, ІНФОРМАЦІЯ_4 року на веб-сайті "ВСЕ" опубліковані статті, де міститься інформація щодо позивача, а ІНФОРМАЦІЯ_6 року інформація аналогічного змісту опублікована у Рівненському тижневику "Льонокомбінат".

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до змісту статей 11, 15 ЦК України цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Цивільним кодексом України (435-15) закріплена презумпція добропорядності, тобто поширена про певну особу негативна інформація вважається недостовірною, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності (ч. 3 ст. 277 ЦК України). Спростування має здійснюватися способом, адекватним способу поширення хибних відомостей, аби спростування було донесено максимально до тієї аудиторії, що отримала недостовірну інформацію (ч. 7 ст. 277 ЦК України).

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , у мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ОСОБА_3 у поданій позовній заяві вказував про те, що в оспорених публікаціях, які було опубліковано ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 року, ІНФОРМАЦІЯ_14 року на веб-сайті "ВСЕ", а ІНФОРМАЦІЯ_6 року у Рівненському тижневику "Льонокомбінат", висвітлена відповідачами інформація містить образливий характер, так як містить відверті образи, наклеп та звинувачення у скоєнні злочинів, а не оціночні судження.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення у справі "Артіко проти Італії" від 13 травня 1980 року, заява № 6694/74). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (рішення у справах "Дюлоранс проти Франції" від 21 березня 2000 року, заява № 34553/97, та "Донадзе проти Грузії" від 7 березня 2006 року, заява № 74644/01).

Разом з тим, розглядаючи спір, суд першої інстанції не надав жодної оцінки доводам позивача щодо поширеної інформації, незважаючи на те, що позивачем було надано докази на спростування опублікованої інформації, зокрема: судові рішення у справі за позовом ОСОБА_6 до виконавчого комітету Рівненської міської ради про встановлення юридичного факту та визнання права власності на спадкове майно за законом; судові рішення у справі за позовом ОСОБА_7 до Рівненської міської ради про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування; матеріали справи за скаргою ОСОБА_7 на постанову старшого слідчого відділу прокуратури Рівненської області Малого В.О. від 07 квітня 2015 року про закриття кримінального провадження; постанова старшого слідчого СВ Рівненського MB УМВС Шоцького І.В. від 28 серпня 2015 року про закриття кримінального провадження; ухвала Здолбунівського районного суду від 10 листопада 2015 року у справі № 569/14804/15-к; матеріали об'єднаних кримінальних проваджень прокуратури Рівненської області за заявами ОСОБА_7; матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_11, ОСОБА_12 про визнання частини квартири об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, її поділ та визнання договору дарування частини квартири недійсним, які судом не прийнято до уваги, не досліджено та не оцінено, натомість судом першої інстанції без належної правової оцінки здійснено висновок про наявність оціночних суджень без спростування доводів позивача про наклеп та безпідставні звинувачення, що є порушенням положень ст. 212 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи (рішення у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" від 09 грудня 1994, заява № 18390/91).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з'ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Крім того, посилаючись на положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленою 12 лютого 2004 року на 827 засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність приватного життя, та вказуючи, що публічні фігури підлягають ретельному громадському контролю і потенційної гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації, суд першої інстанції не врахував, що спірні публікації не містять критики, що свідчить про те, що судом не перевірялись спірні публікації на предмет форми їх викладення.

Також судом не прийнято до уваги практику Європейського суду з прав людини щодо допустимої критики суддів, на яку також посилався й позивач, зокрема справа Де Гаєс та Гійзельс проти Бельгії (1997 рік), де судом було визнано право журналістів критикувати рішення суду, і у той же час зазначено: "суди - гаранти правосуддя, їх роль є ключовою в державі, заснованій на верховенстві закону. Тому вони повинні користуватися довірою громадськості і відповідно бути захищені від нічим не обґрунтованих нападок, особливо маючи на увазі ту обставину, що на суддях лежить обов'язок стриманості, який заважає їм відповісти на критику".

Крім того, посилаючись на те, що положеннями Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (3759-12) , Закону України "Про друковані засоби масової інформації" (2782-12) , Закону України "Про інформаційні агентства" (74/95-ВР) , передбачено, що в окремих випадках, засоби масової інформації, її працівники та журналісти звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, суд першої інстанції не врахував, що чинне законодавство не містить виключень з правила щодо обов'язку поширити спростування відомостей, які не відповідають дійсності. Обов'язок засобів масової інформації (журналістів) поширити спростування відомостей, які не відповідають дійсності є законодавчо встановленим обов'язком, який за своєю правовою природою не є формою відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій всупереч вимогам статей 212 - 214, 303 ЦПК України на зазначене уваги не звернули, неповно встановили фактичні обставини справи, не надали належної правової оцінки, не визначилися із характером інформації, яка на думку позивача стосується його особисто та є наклепницькою і недостовірною, не з'ясували, чи є така інформація фактичними твердженнями, які підлягають перевірці на предмет їх достовірності, та у разі доведеності їх недостовірності підлягають спростуванню відповідно до вимог ст. 277 ЦК України, чи є вона оціночними судженнями, які не підлягають спростуванню, чи стосується вказана інформація безпосередньо позивача та не з'ясували, яким чином ця інформація порочить честь, гідність та ділову репутацію позивача, чи завдає вона шкоди особистим правам та не перевірили, чи дійсно поширена інформація була недостовірною.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 388 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 333, 335, 336, 338, 342, 343, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 05 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 23 грудня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.