Про визнання недійсним договору дарування частини квартири - 12.04.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Перша Тернопільська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 14 травня 2013 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_1, укладений 28 березня 2009 року між ним та ОСОБА_4 Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що у зв'язку з похилим віком (ІНФОРМАЦІЯ_1) та поганим станом здоров'я під час укладення зазначеного договору дарування він помилився щодо природи укладеного договору, оскільки вважав, що укладає договір довічного утримання, за яким відповідач буде утримувати його до смерті, таким чином, помилився щодо правових наслідків договору, що має істотне значення та є підставою для визнання недійсним цього договору на підставі ст. 229 ЦК України.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 14 травня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте судові рішення першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним нормам процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що позивач хоч і виявляв бажання щоб відповідачка здійснювала за ним певний догляд, що стало мотивами для укладення договору, проте він розумів, що при цьому укладає договір дарування і розумів природу договору та наслідки. При цьому суд вважав установленим факт, що позивач не помилявся щодо природи укладеного договору дарування в момент його укладення.

На обґрунтування свого висновку суд послався на пояснення нотаріуса щодо обставин укладення договору дарування про те, що позивач звернувся до неї особисто та пояснив, що хоче подарувати відповідачу цілу квартиру і перед укладенням договору дарування вона роз'яснила позивачу його права, обов'язки та наслідки вчиненої дії; жодних умов про його утримання за умовами договору позивач не заявляв, а наполягав на укладенні договору дарування і особисто його прочитав, при цьому вона переконала його, щоб він подарував лише Ѕ частини квартири, щоб не було ризику, що у майбутньому його можуть вигнати з квартири.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на спростування доводів апеляційної скарги позивача про те, що він є особою похилого віку, хворіє та потребує догляду, зазначив, що хоча ці доводи й підтверджуються відповідними документами, проте, як зазначив суд, позивач є грамотним, може самостійно читати, особисто прочитав зміст договору, про що він ствердив в суді апеляційної інстанції.

Крім того, апеляційний суд виходив із того, що позивач у серпні 2011 року звертався до суду з позовом до відповідача про визнання договору дарування Ѕ частини квартири недійсним із тих підстав, що договір був укладений під впливом обману та тяжких обставин; про помилку щодо істотних обставин укладеного договору позивач не заявляв; рішення суду у справі від 05 вересня 2012 року, яким у задоволенні позову відмовлено, скасовано ухвалою апеляційного суду від 08 листопада 2012 року у зв'язку з відмовою позивача від позову.

Також суд виходив із того, що під час розгляду справи не встановлено конкретних зобов'язань, які повинна була здійснювати відповідач на підставі укладеного договору.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України). Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змістом ст. ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16 березня 2016 року № 6-93цс16, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст. 229 та ст. ст. 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Статтею 1 ЦПК України установлено, що завданнями цивільного судочинства є, зокрема справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Однак вищевказаних положень норм матеріального та процесуального права, а також правового висновку Верховного Суду України не враховано судами попередніх інстанцій, які на порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяли всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: чи потребує позивач догляду й сторонньої допомоги; чи є спірне житло єдиним у позивача; чи відбулася фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та чи продовжував позивач проживати у спірній квартирі після укладення договору дарування та користуватися квартирою уцілому в тому ж самому порядку.

Без з'ясування вищевказаних обставин передчасними є висновки судів про відмову в задоволенні указаного позову.

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, а саме: ст. ст. 212- 214, 303 ЦПК України, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.