756/12336/13-ц Про визнання договору іпотеки (житлової нерухомості) недійсним - 05.04.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки; за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Тіссані Груп", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу МироникОксана Вікторівна, про визнання договору іпотеки (житлової нерухомості) недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду м. Києва від 15 листопада 2016 року,

У серпні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 15 травня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та товариством з обмеженою відповідальністю "Тіссані Груп" (далі - ТОВ "Тіссані Груп") укладено договір комісії про відкриття акредитиву, за умовами якого банк взяв на себе зобов'язання за рахунок комітента відкрити на користь бенефіціара - Petroncini Impianti Spa - безвідкличний документарний акредитив на суму 656 тис. Євро. 15 травня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором комісії про відкриття акредитиву між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки (житлової нерухомості), за умовами якого іпотекодавець передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Позивач указував про те, що банком на виконання вищевказаного договору були здійснені платежі по акредитиву у розмірі 656 тис. Євро, проте комітентом сплачено на його користь лише грошові кошти у загальному розмірі 47 847 Євро 45 центів. Тобто ТОВ "Тіссані Груп" взяті на себе зобов'язання виконало частково, на вимоги боржники не реагували, внаслідок чого виникла заборгованість за договором комісії про відкриття акредитиву.

З урахуванням наведеного та заяви про збільшення позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд у рахунок часткового погашення заборгованості за договором комісії про відкриття акредитиву від 15 травня 2008 року у розмірі 30 415 505 грн 24 коп., з яких: прострочені платежі по акредитивам у розмірі 11 527 460 грн 84 коп.; прострочена комісія комісіонера за проведення платежів за акредитивом у розмірі 7 804 779 грн 09 коп.; пеня у розмірі 10 724 897 грн 33 коп.; прострочена комісія у розмірі 358 367 грн 97 коп.; звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу ПАТ КБ "ПриватБанк" будь-якій особі-покупцеві з правом укладати від свого імені договір купівлі-продажу, у тому числі з нотаріальним посвідченням, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Також, просило надати ПАТ КБ "ПриватБанк" усі інші права та повноваження, необхідних для здійснення продажу предмета іпотеки.

У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з зазначеним позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк" про визнання договору іпотеки (житлової нерухомості) недійсним, посилаючись на те, що 15 травня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Тіссані Груп" за договором комісії про відкриття акредитиву між нею в особі її батька - ОСОБА_6 за довіреністю та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладено договір іпотеки (житлової нерухомості), за умовами якого вона, як іпотекодавець, передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Позивачка вказувала про те, що зазначений договір іпотеки (житлової нерухомості) укладено у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О.В. У жовтні 2014 року їй стало відомо від її представника за довіреністю ОСОБА_6, який укладав спірний договір іпотеки, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мироник О.В. - це інша особа, яка 15 травня 2008 року вчиняла нотаріальне посвідчення договору іпотеки, якою фактично була помічник нотаріуса, унаслідок чого вважала, що договір іпотеки від 15 травня 2008 року є недійсним, так як під час його укладення порушено положення ч. 1 ст. 203 ЦК України (суперечить законодавству та моральним засадам суспільства), ст. 215 ЦК України, ст. 18 Закону України "Про іпотеку", ст. ст. 1, 13 Закону України "Про нотаріат".

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просила суд визнати зазначений вище договір іпотеки (житлової нерухомості) від 15 травня 2008 року недійсним.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 26 січня 2015 року позови ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 10 квітня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Позов ОСОБА_3 задоволено. Встановлено нікчемність договору іпотеки (житлової нерухомості), укладеного 15 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк". Застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину - договору іпотеки (житлової нерухомості) від 15 травня 2008 року, а саме: скасовано заборону відчуження, накладену 15 травня 2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О.В. на підставі договору іпотеки (житлової нерухомості) від 15 травня 2008 року, об'єктом обтяження за якою є квартира АДРЕСА_1; скасовано реєстраційний запис, внесений 15 травня 2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О.А. до Державного реєстру іпотек на підставі договору іпотеки (житлової нерухомості) від 15 травня 2008 року, об'єктом обтяження за якою є квартира АДРЕСА_1, іпотекодавець - ОСОБА_3, іпотекодержатель - ПАТ КБ "ПриватБанк". Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Справа в апеляційному порядку розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням апеляційного суду м. Києва від 15 листопада 2016 року рішення районного суду скасовано. Позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності по 1/2 частині ОСОБА_3 та ОСОБА_4, якає предметом іпотеки за договором іпотеки (житлової нерухомості) від15 травня 2008 року. У рахунок погашення заборгованості за договором комісії про відкриття акредитиву від 15 травня 2008 року у розмірі 9 829 830 грн 32 коп., з яких: 6 457 454 грн 90 коп. - сума прострочених платежів за акредитивом; 1 416 819 грн 31 коп. - сума простроченої комісії комісіонера за проведення платежів за акредитивом; 1 645 493 грн 33 коп. - пеня; 345 721 грн 82 коп. - прострочена комісія за зобов'язанням, шляхом продажу ПАТ КБ "ПриватБанк"будь-якій особі з правом укладати від свого імені договір купівлі-продажу, у тому числі з нотаріальним посвідченням, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також наданням ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх інших прав та повноважень, необхідних для здійснення продажу предмета іпотеки за ціною, встановленою за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем у сумі 1 833 150 грн. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" й задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що спірний договір іпотеки (житлової нерухомості), на підставі якого ПАТ КБ "ПриватБанк" просить звернути стягнення на предмет іпотеки, є нікчемним (ст. 220 ЦК України), оскільки підписано від імені приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мироник О.В. іншою особою, що підтверджується висновком експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві від 18 лютого 2015 року. Отже, сторонами цього правочину не додержано вимог закону про його нотаріальне посвідчення, унаслідок чого підстави для задоволення позову банку відсутні.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов ПАТ КБ "ПриватБанк" й відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, виходив із того, що почеркознавча експертиза може проводитися лише щодо сторін, які уклали договір, а приватний нотаріус не є стороною договору іпотеки (житлової нерухомості) та не є відповідачем у спорі про визнання договору іпотеки недійсним. Оскільки ТОВ "Тіссані Груп" взяті на себе зобов'язання за договором комісії про відкриття акредитиву не виконало, при вирішенні питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості судом взято розрахунок заборгованості, встановлений рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2011 року, що набрало законної сили, у розмірі 9 829 830 грн 32 коп.

Крім того, рішенням Центрально-Міського районного суду м. Горлівка Донецької області від 8 грудня 2011 року, що набрало законної сили, встановлено факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3, майнового поручителя, однією сім'єю без реєстрації шлюбу та за ОСОБА_4 визнано право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки. Відповідно до положень ч. 1 ст. 23 Закону України "Про іпотеку" до ОСОБА_4, як до співвласника квартири, перейшли права та обов'язки іпотекодавця. Отже, наявні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором комісії про відкриття акредитиву від 15 травня 2008 року, шляхом продажу банком предмета іпотеки, у п. 12 договору іпотеки (житлової нерухомості) сторони визначили вартість предмета іпотеки 1 833 150 грн, яка також є початковою ціною продажу предмета іпотеки.

Протепогодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що 15 травня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Тіссані Груп" укладено договір комісії про відкриття акредитиву, за умовами якого банк взяв на себе зобов'язання за рахунок комітента - Petroncini ImpiantiSpa - відкрити на користь бенефіціара безвідкличний документарний акредитив на суму 656 тис. Євро.

15 травня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором комісії про відкриття акредитиву між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки (житлової нерухомості), за умовами якого іпотекодавець передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

23 травня 2011 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, що набрало законної сили, стягнуто солідарно з ТОВ "Тіссані Груп", товариства з обмеженою відповідальністю "Рондо торгівля та фінанси", ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за договором комісії про відкриття акредитиву від 15 травня 2008 року у розмірі 9 484 109 грн 32 коп. та 345 721 грн 82 коп.

Вказане рішення суду боржниками не виконано, заборгованість за договором про відкриття акредитиву не погашена, у зв'язку з чим банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 214, 316 ЦПК України не звернув уваги на те, що перш ніж звернути стягнення на предмет іпотеки суду слід правильно визначити розмір кредитної заборгованості відповідно до вимог закону та умов договору.

При цьому, скасовуючи рішення суду першої інстанції й визначаючи заборгованість за договором комісії про відкриття акредитиву, апеляційний суд не виконав вимоги ч. 4 ст. 338 ЦПК України про те, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи і не звернув уваги на таке.

У ст. 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності, що відповідає змісту ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Судом установлено, що з 16 грудня 2008 року ТОВ "Тіссані Груп" перестало виконувати взяті на себе зобов'язання за договором комісії про відкриття акредитиву, а, отже, згідно з положеннями ч. 2 ст. 1050 ЦК України саме з цього моменту у ПАТ КБ "ПриватБанк" виникло право на зверненнядо суду щодо захисту своїх порушених прав. 6 листопада 2009 року банк направив ТОВ "Тіссані Груп" вимогу про дострокову сплату всіх платежів, проте звернувся до суду з зазначеним позовом лише 13серпня 2013 року.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення положень ст. ст. 253- 255, 256, 257, 261 ЦК України, вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України належним чином не дослідив, чи порушено банком строк позовної давності, та не звернув увагу на те, що звернення ПАТ КБ "ПриватБанк" з позовом до ОСОБА_3 як поручителя за договором поруки не переривало перебіг позовної давності для звернення банку з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (житлової нерухомості), так як це різні підстави та предмети позовів.

Також, визначаючи розмір кредитної заборгованості, виходячи з рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2011 року, що набрало законної сили, у розмірі 9 829 830 грн 32 коп., апеляційний суд не звернув уваги на те, що кредитна заборгованість визначається на момент ухвалення рішення суду, виходячи з умов договору та вимог закону; не перевірив, в якій частині виконано рішення суду.

Зазначене має важливе юридичне значення, оскільки апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України, вказуючи початкову ціну продажу предмету іпотеки у розмірі 1 833 150 грн, що відповідає вартості предмету іпотеки для його передачі в іпотеку (п. 12 договору іпотеки (житлової нерухомості) від 15 травня 2008 року), не звернув увагу на те, що сторонами початкову ціну продажу предмету іпотеки не погоджено, а ОСОБА_3 є майновим поручителем за договором комісії про відкриття акредитиву і відповідає у межах вартості іпотеки, проте апеляційний судом не встановлено межі її відповідальності, а не в межах суми, стягнутої з позичальника і фінансового поручителя.

Також, апеляційний суд у порушення вказаних вимог закону не дослідив, чи підпадають спірні правовідносини під дію мораторію, так як ОСОБА_3, як майновий поручитель, передала в іпотеку належну їй квартиру у забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Тіссані Груп" з повернення кредиту в іноземній валюті, а відповідно до п. 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) протягом дії цього закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Також судом установлено, що 8 грудня 2011 року рішенням Центрально-Міського районного суду м. Горлівка Донецької області, що набрало законної сили, встановлено факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3, майнового поручителя, однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки.

Вказуючи про те, що відповідно до положень ч. 1 ст. 23 Закону України "Про іпотеку" до ОСОБА_4 перейшли права та обов'язки іпотекодавця на підставі рішення суду, апеляційний суд не звернув увагу на те, що переходу права власності від іпотекодавця до іншої особи, як це вимагає закон, не відбулось, оскільки згідно з положеннями ст. 74 СК України та ст. ст. 328, 334 ЦК України у ОСОБА_4 право на спірну квартиру виникло одночасно з ОСОБА_3 Отже, на момент укладення ОСОБА_3 договору іпотеки (житлової нерухомості) спірна квартира вже належала їй і ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності.

При цьому при новому розгляді суду слід звернути увагу на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України № 6-1568цс15 від 21 жовтня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив, чи необхідна була письмова нотаріально посвідчена згода ОСОБА_4 для укладення договору іпотеки (житлової нерухомості) щодо вказаної квартири відповідно до положень ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України "Про іпотеку".

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.