Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

Луспеника Д.Д., Закропивного О.В., Хопти С.Ф.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Чорнобаївського районного нотаріального округу Бабак Олег Володимирович, про визнання договору дарування частини будинку та господарських будівель недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 1 листопада 2016 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 23 жовтня 1959 року між нею та ОСОБА_8 було зареєстровано шлюб. За час перебування у зареєстрованому шлюбі ними було придбано 29/150 частин житлового будинку з надвірними спорудами, а саме квартиру АДРЕСА_1, право власності на вказану частину будинку було оформлено за нею, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 21 січня 1998 року та свідоцтвом про право на спадщину за законом від 13 квітня 1999 року.

Позивачка вказувала про те, що з жовтня 1997 року ОСОБА_8 переконував її скласти заповіту на користь їхньої дочки - ОСОБА_9, яка є однією із трьох їхніх дітей, оскільки, на його думку, вона була найменш забезпеченою. У серпні 1998 року ОСОБА_8 помер, а у грудні 2000 року вона вважала, що склала заповіт на користь дочки - ОСОБА_5, яка діяла від свого імені та від імені свого сина - ОСОБА_6

Зазначала про те, що у приміщенні приватного нотаріуса, будучи неграмотною та погано розуміючи українську мову, вона підписала документ, вважаючи, що підписує заповіт. У грудні 2014 року відповідачка переїхала проживати до неї та почала влаштовувати сварки, ображати її та принижувати.

Позивачка вказувала про те, що у березні 2015 року вона звернулась до сільської ради, де її повідомили, що власником будинку, у якому вона мешкає, є ОСОБА_5, а в приміщенні нотаріальної контори нею було підписано договір дарування.

Посилаючисьна те, що вона під час складання правочину помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: природи правочину, прав та обов'язків сторін, була впевнена, що підписує заповіт.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 просила суд визнати поважною причину пропуску строку позовної давності та поновити цей строк, визнати договір дарування частини будинку з надвірними спорудами, а самеквартири АДРЕСА_1, від 19 грудня 2000 року, укладений між нею та ОСОБА_5, недійсним, та таким, що вчинений під впливом помилки.

Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 30 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 1 листопада 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано поважною причину пропуску строку позовної давності ОСОБА_4 при зверненні до суду, поновлено його та визнано недійсним договір дарування від 19 грудня 2000 року частини будинку з відповідною частиною надвірних споруд, а саме квартира АДРЕСА_1, укладений ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_5 і ОСОБА_6, як такий, що вчинений під впливом помилки. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.

Задовольняючи позов ОСОБА_4, суди, виконавши вимоги ч. 4 ст. 338 ЦПК України про те, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшли правильного висновку про те, що відповідно до ч. 1 ст. 56 ЦК УРСР угода укладена унаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому (ст. 243 ЦК УРСР).

Суди дійшли вірного висновку про те, що після укладення між сторонами спірного договору дарування фактично передача частини будинку відповідачам, у тому числі передача ключів від будинку, не відбулась. Позивачка продовжила проживати у спірному житловому будинку і зареєстрована у ньому, цей будинок є її єдиним місцем проживання та від імені ОСОБА_4 укладено договори про надання комунальних послуг. Відповідачі у подарованій частині житлового будинку не проживають, мають окреме житло по АДРЕСА_2.

Колегія суддів, погоджується з висновком судів про те, що позивачка, як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалась на передачу належного їй на праві власності нерухомого майна у власність відповідачів лише після своєї смерті, а укладаючи спірний договір, помилилась щодо правової природи правочину, прав і обов'язків, які виникають після його укладення.

Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: № 6-1124цс15 від 11 листопада 2015 року, № 6-93цс16 від 16 березня 2016 року, яка у силу ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для усіх судів України.

Крім того, суди дійшли правильного висновку про наявність поважних причин пропуску ОСОБА_4 строку звернення до суду за захистом свого порушеного права, оскільки позивачці лише після звернення у березні 2015 року до сільської ради із питанням зміни укладеного нею на користь відповідачки заповіту, стало відомо про укладення саме договору дарування.

Доводи касаційної скарги, у тому числі про неправильне застосування положень ЦК УРСР (1540-06) про позовну давність, безпідставні, були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій, їм дана належна правова оцінка, а переоцінка доказів у касаційному суді знаходиться поза межами його повноважень.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 1 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.