Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого  Патрюка М.В.,

суддів:  Панталієнка П.В.,

Прокопчука Ю.В.,

Пшонки М.П.,

Пінчука М.Г.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа - Дніпровське РУ ГУ МВС України в м. Києві, про усунення перешкод в користуванні власністю, виписку та виселення, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним свідоцтва на право власності на квартиру і розпорядження органу приватизації та визнання права користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2004 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2003 р. ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись у суд з позовом до ОСОБА_3 про виселення.

Вказували, що вони є власниками двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Приватизували цю квартиру у 1994 р..

Син позивачів - ОСОБА_4 у 1992 р. зареєстрував шлюб з ОСОБА_3, від шлюбу мають дочку ОСОБА_5 IНФОРМАЦIЯ_1.

В 2000 р. сина, відповідачку та онуку прописали у вищевказану квартиру.

Оскільки в травні 2003 р. відповідачка розірвала шлюб із сином і членом їхньої сім'ї ніколи не була і не є зараз, то позивачі, посилаючись на ст. 48 Закону України "Про власність" (697-12) просили виселити відповідачку з неповнолітньою дитиною із зазначеної квартири.

29 січня 2004 р. ОСОБА_3 звернулась у суд із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним акту приватизації житла з підстав п. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) , ст. 64 ЖК України.

Вказувала, що перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 з січня 1992 р. по травень 2002 р. Після реєстрації шлюбу була прописана у двокімнатній кооперативній квартирі АДРЕСА_2.

25 червня 1992 р. була надана ОСОБА_1 та ОСОБА_2 двокімнатна кв. АДРЕСА_1 для покращення житлових умов. У лютому 1993 р. позивачка, її чоловік та їх малолітня донька з дозволу відповідачів поселилися у спірній нині квартирі, в якій проживають до теперішнього часу, перепрописавшись у ній з кв.АДРЕСА_2 в жовтні 2000 р.

Після отримання позовної заяви про виселення їй стало позивачці за зустрічним позовом відомо, що відповідачі приватизували цю квартиру 5 липня 1994 р.

Посилаючись на зазначені обставини ОСОБА_3 просила про задоволення її позову.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 березня 2004 р. у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Постановлено визнати недійсним розпорядження органу приватизації від 5 липня 1994 р. та свідоцтво про право власності на кв. АДРЕСА_1, видане Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнано за ОСОБА_3 та її неповнолітньою дочкою ОСОБА_5 1992 року народження право користування  кв. АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2004 р. постановлено вищевказане рішення суду першої інстанції скасувати. Ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_3 з неповнолітньою дочкою ОСОБА_5 1992 року народження задоволено, а в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі, що розглядається ставиться питання про скасування рішення апеляційного суду із залишенням без зміни рішення суду першої інстанції з посилання на допущене апеляційним судом порушення норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення апеляційного суду скасуванню та залишенням в силі рішення суду першої інстанції з таких підстав.

Вирішуючи спір суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_3 з чоловіком та дитиною вселилися в 1993 р. у нині спірну квартиру у встановленому законом порядку, за згодою свекрів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проживають ОСОБА_3 з дочкою в ній до цього часу, з 2000 р. прописані у цій квартирі.

За таких обставин суд дійшов правильного і обгрунтованого висновку, що вони набули право користування цією квартирою.

Згідно із п. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири.

Виходячи з того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 провели приватизацію вищевказаної квартири, проживаючи не в ній. а у належній їм на праві власності квартирі по АДРЕСА_2,та без відома й згоди ОСОБА_3, їх сина ОСОБА_4, які мешкали у спірній квартирі,  суд підставно і правильно визнав недійсним розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності на кв. АДРЕСА_1, видане Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Постановлене судом першої інстанції рішення відповідає зібраним у справі доказам та законодавству, що врегульовує дані правовідносини, постановлене з дотримання процесуального закону, підстав до його скасування у апеляційного суду не було.

Оскільки апеляційним судом помилково скасовано правильне, ухвалене згідно із законом рішення, то рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 339 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2004 року скасувати, залишивши в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 березня 2004 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.