Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів: Дьоміної О.О., Іваненко Ю.Г., Маляренка А.В., Леванчука А.О., Ступак О.В., за участю представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_9 до ОСОБА_10, третя особа - відділу Держгеокадастру у м. Львові та Львівській області, про визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_9 звернулися до суду з позовом, обґрунтовуючи який вказали, що спірна земельна ділянка належить на праві власності відповідачу ОСОБА_10

На вказаній земельній ділянці відповідачем було зведено два житлових будинки, один з яких (№ 24а), 16 червня 1998 року відповідачем було подаровано ОСОБА_11

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер, у зв'язку з чим позивачі 14 листопада 2002 року прийняли спадщину після померлого. Позивачами було прийнято по ј частини спадкового майна (будинок АДРЕСА_1) кожним.

Посилаючись на наявність між сторонами непорозуміння щодо питання користування спірною земельною ділянкою, на якій розташовані житлові будинки, позивачі просили суд визнати право спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 600 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, за ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_6, пропорційно до належних їм на праві власності часток будинків АДРЕСА_1.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, пояснення представника, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керуючись положеннями ст. 30 ЗК України 1991 року (в редакції, чинній на час укладення договору дарування жилого будинку - 16 червня 1998 року) та ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), виходив з того, що спадкодавець ОСОБА_11 не оформляв переходу права власності на земельну ділянку при переході до нього права власності на житловий будинок.

Проте з таким висновком апеляційного суду повністю погодитись не можна.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Таким вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_10 є власником спірної земельної ділянки, яка знаходиться на АДРЕСА_2, площа - 600 кв. м, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку. Відповідач набула її у власність на підставі ухвали 4-ї сесії 2-го скликання Львівської міської Ради народних депутатів від 11 травня 1995 року.

Відповідно до розпорядження Личаківської районної адміністрації м. Львова від 12 лютого 1998 року № 93 житловий будинок № 24а, який відповідач ОСОБА_10 збудувала на спірній земельній ділянці, було введено в експлуатацію. На підставі розпорядження ОСОБА_10 видано свідоцтво про право власності.

16 червня 1998 року ОСОБА_10 відчужила будинок № 24 своєму сину - ОСОБА_11 на підставі договору дарування.

24 липня 1998 року ОСОБА_11 зареєстрував право особистої власності на вказане нерухоме майно.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 помер.

Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14 листопада 2002 року № 396591, виданим державним нотаріусом Четвертої львівської державної нотаріальної контори ОсадчукІ.М., ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_9 успадкували по 1/4 частини житлового будинку з усіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться на АДРЕСА_1, кожен.

1/4 частина спадкового майна залишилася відкритою для іншого спадкоємця - ОСОБА_10

12 грудня 2002 року ОСОБА_8, ОСОБА_6 і ОСОБА_9 зареєстрували право власності на ј частину будинку кожен.

Спадкове майно ОСОБА_11 складалося із житлового будинку зі всіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться у АДРЕСА_1. Саме це майно успадкували позивачі. Спірна земельна ділянка до складу спадщини не входила.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Так, нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.

Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.

На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку - 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).

Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (частина друга статті 120 ЗК України).

Разом з тим, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15.

Апеляційний суд вищевикладеного не врахував, під час перевірки застосування місцевим судом норм земельного законодавства дійшов передчасного висновку про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Оскільки неповнота з'ясування обставин у справі та порушення зазначених норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, і ці порушення були допущені апеляційним судом, то ухвала цього суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.