Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М.,

Писаної Т.О., Попович О.В.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Звенигородська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними правочинів та визнання права власності в порядку спадкування, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Черкаської області від 05 січня 2016 року,

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені 18 травня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, та визнати за нею право власності на ці земельні ділянки в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилалася на те вона є спадкоємицею після смерті ОСОБА_5 за заповітом від 30 вересня 2013 року; ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, а 11 березня 2015 року вона отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яка складається з будинку АДРЕСА_1, загальною площею 54,5 кв. м.

Позивачка вказувала, що земельні ділянки для обслуговування житлового будинку і господарських споруд та ведення особистого селянського господарства площею 0,1000 га та 0,0082 га, що знаходяться по АДРЕСА_1, де розташований житловий будинок, належать ОСОБА_6 на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 травня 2011 року, укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Цього ж дня між вказаними сторонами було укладено й договір купівлі-продажу житлового будинку, на який їй видано свідоцтво на право на спадщину, проте рішенням Ватутінського міського суду Черкаської області від 18 липня 2013 року вказаний договір було визнано недійсним у зв'язку із відсутністю волевиявлення ОСОБА_5 на укладання такого договору.

Посилаючись на те, що рішенням суду було визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, позивачка вважала, що й договори купівлі-продажу земельних ділянок мають бути визнані недійсними з тих же підстав, оскільки за життя ОСОБА_5 мав намір визнати їх в суді такими, що вчинені внаслідок навмисного введення його в оману та не відповідали його внутрішній волі, але не встиг цього зробити через відсутність коштів та незадовільний стан здоров'я.

Позивачка вказувала, що ОСОБА_5 перебував у безпорадному стані, у зв'язку з чим відповідачка його доглядала до укладення спірних договорів, після укладення яких припинила свої зобов'язання. Весь час ОСОБА_5 проживав в будинку та не мав наміру як виїжджати за межі України, так і продавати належне йому майно, яке шляхом обману перейшло у власність відповідачки.

З огляду на вказане та посилаючись на те, що вона позбавлена права користуватися належним їй успадкованим будинком, ОСОБА_3 просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Ватутінського міського суду Черкаської області від 23 липня 2015 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_1, площею 0,1000 га, цільове призначення якої обслуговування житлового будинку і господарських споруд, та договір купівлі-продажу земельної ділянки, що знаходиться по АДРЕСА_1, площею 0,0082 га, цільове призначення якої ведення особистого селянського господарства, укладені 18 травня 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, посвідчені нотаріусом Звенигородської державної нотаріальної контори.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на земельні ділянки по АДРЕСА_1, площею 0,1000 га, цільове призначення якої обслуговування житлового будинку і господарських споруд, та площею 0,0082 га, цільове призначення якої ведення особистого селянського господарства, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 05 січня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8 задоволено, рішення Ватутінського міського суду Черкаської області від 23 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що оскільки судовим рішення від 18 липня 2013 року, яке набрало законної сили, визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, а тому і договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені цього ж дня між тими ж сторонами, мають бути визнані недійсними, оскільки вони укладені при тих самих обставинах, які вже встановлені судовим рішенням від 18 липня 2013 року і доказуванню не підлягають. Визнаючи право власності на вищевказані земельні ділянки в порядку спадкування за ОСОБА_3, суд керувався ст. 1225 ЦК України, відповідно до якої до спадкоємців житлового будинку, інших будівель і споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що ОСОБА_5 за життя вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок не заявляв, а ОСОБА_3не була стороною вказаних договорів купівлі-продажу; при цьому судом враховано, що така підстава визнання правочинів недійсними, як наявність рішення суду про визнання недійсним іншого договору, а саме договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного в той же день і між тими ж сторонами, законом не передбачена, а вимог про визнання договорів купівлі-продажу земельних ділянок з інших підстав, позивачка не заявляла.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання за ОСОБА_3 права власності на земельні ділянки в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5, апеляційний суд виходив з того, що земельна ділянка, на якій розміщений успадкований житловий будинок, спадкодавцеві на момент відкриття спадщини на праві власності чи на праві користування не належала.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до заповіту від 30 вересня 2013 року, складеного ОСОБА_5, останній усе своє майно, що буде належати йому на час його смерті, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось, а також все те на що він за законом буде мати право заповів ОСОБА_3

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 34737628 ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 успадкувала житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 12-14).

18 травня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були укладені договори купівлі-продажу земельних ділянок відповідно площею 0,0082 га для ведення особистого селянського господарства та 0,1000 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд (а. с. 15-16).

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень № 34821246, ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 18 травня 2011 року є власником земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд (присадибна ділянка), яка знаходиться в АДРЕСА_1 (а. с. 33).

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_5 звертався до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1, укладеного в той же день, що і договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок, та рішенням Ватутінського міського суду Черкаської області від 18 липня 2013 року, яке набрало законної сили, його позов було задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, у зв'язку із відсутністю волевиявлення ОСОБА_5 на укладання такого договору (а. с. 20).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 9).

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_3, як спадкоємець померлого ОСОБА_5, посилалася на те, що відповідно до ч. 2 ст. 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, а також, посилаючись на ст. ст. 203, 230, 235 ЦК України, зазначала, що укладання договорів купівлі-продажу земельних ділянок не відповідало внутрішній волі ОСОБА_5, що підтверджується, зокрема, і рішенням Ватутінського міського суду Черкаської області від 18 липня 2013 року, яким було визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений між тими ж сторонами та у той самий день.

Позивачка зазначала, що ОСОБА_5 був особою похилого віку та не міг самостійно забезпечувати умови свого проживання, потребував стороннього догляду та вважав, що буде доглянутий відповідачкою, а після укладення спірних договір продовжив проживати у будинку, який був його єдиним житлом, тобто хоча і не посилалася на ст. 229 ЦК України, проте зазначала про неправильне сприйняття ОСОБА_5 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення спірних договорів купівлі-продажу.

Також позивачка вказувала, що маючи намір визнати недійсними з тих же підстав і спірні договори купівлі-продажу земельних ділянок, ОСОБА_5 не встиг цього зробити за браком коштів та через похилий вік і стан здоров'я, а тому вона, як спадкоємиця за заповітом, звернулася до суду із вказаним позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як роз'яснено у п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Згідно із роз'ясненнями, викладеними у п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду" (v0005700-09) , уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, у позивача суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З'ясовується правильність об'єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов'язаними між собою, для вирішення питання про їх об'єднання або роз'єднання (стаття 126 ЦПК). У відповідача суд з'ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий).

З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування; стаття 179 ЦПК).

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що суд апеляційної інстанції на вказане вище уваги не звернув та не врахував, що зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсними правочинів та визнання права власності на спірні земельні ділянки в порядку спадкування.

Також неможливо погодитися з висновком апеляційного суду про те, що позивачу не належить право на пред'явлення позову про визнання правочинів недійсними, оскільки вона не була стороною цих правочинів.

Як зазначалося вище, позивачка ОСОБА_3 є спадкоємицею ОСОБА_5 за заповітом, а тому вважаючи, що її права та законні інтереси порушено вчиненням правочину, має право на пред'явлення вказаного позову, відповідно до роз'яснень, викладених у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) .

Таким чином суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст. ст. 10, 212 ЦПК України вищевказаного не врахував та встановивши фактичні обставини справи, не визначився з характером спірних правовідносин та нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, у зв'язку з чим ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргуОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення апеляційного суду Черкаської області від 05 січня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.