554/7419/15-ц Про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, стягнення суми заборгованості, зобов'язання вчинити певні дії - 15.11.2017 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, стягнення суми заборгованості, зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 листопада 2016 року,

У червні 2015 року фізична особа - підприємець ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив визнати ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування кімнатою гуртожитку АДРЕСА_1, зняти їх з реєстрації за вказаною адресою та стягнути солідарно заборгованість із оплати за утримання будинку й прибудинкової території та комунальних послуг у розмірі 10 379 грн 09 коп.

Позовні вимоги мотивував тим, що Ѕ частина вказаного гуртожитку належить йому на праві приватної власності, відповідачі проживають у спірній кімнаті на підставі договору найму, проте з 2006 року не сплачують за утримання будинку й прибудинкової території та комунальні послуги, а із січня 2014 року взагалі не проживають у гуртожитку, у зв'язку з чим, на його думку, втратили право користування кімнатою.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 26 вересня 2016 року позов задоволено частково.

Визнано ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме: кімнатою АДРЕСА_1.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ФОП ОСОБА_3 заборгованість із оплати за утримання будинку та прибудинкової території й комунальних послуг у розмірі 10 379 грн 09 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 22 листопада 2016 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 вересня 2016 року в частині задоволення вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, скасовано, у задоволенні таких позовних вимог відмовлено.

У решті рішення суду залишено без змін.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ФОП ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) Про судоустрій і статус суддів Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, виходив із того, що відповідачі більше шести місяців були відсутні без поважних причин у кімнаті гуртожитку й в силу вимог ст. ст. 71, 72 ЖК України втратили право користування спірним жилим приміщенням. При цьому суд, посилаючись на ухилення відповідачів від виконання зобов'язань за договором найму, дійшов висновку про стягнення з них у солідарному порядку заборгованості із квартирної плати та комунальних послуг.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та відмовляючи в задоволенні таких вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на спірні правовідносини не поширюється дія ст. ст. 71, 72 ЖК України.

Проте погодитись із таким висновком судів першої й апеляційної інстанцій у повному обсязі не можна, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Судами встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 15 січня 2003 року ФОП ОСОБА_3 є власником Ѕ частини громадської будівлі (готельний комплекс та гуртожиток), що розташована за адресою:

АДРЕСА_1. Відповідно до умов вказаного договору за згодою співвласника колективної виробничо-торговельної фірми Крокуль у власність позивача передана частина приміщень гуртожитку,

у тому числі кімната гуртожитку № 612, у яку на підставі розпорядження відкритого акціонерного товариства Полтавський алмазний завод від 31 серпня 1987 року № 128 вселилися ОСОБА_4 разом із донькою ОСОБА_5

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 30 липня 2007 року ОСОБА_4 зобов'язано укласти безстроковий договір найму житла та участі у витратах на утримання будинку та прибудинкової території на кімнату гуртожитку № 612.

Згідно з наданими позивачем актами від 22 липня 2014 року та від 8 квітня 2015 року, складеними комісією у складі паспортиста гуртожитку та його мешканців, ОСОБА_4 та її донька ОСОБА_5 із січня 2014 року постійно не проживають у гуртожитку, нову адресу проживання та причину їх відсутності не встановлено.

Статтею 130 ЖК України передбачено, що порядок користування житловою площею в гуртожитках визначається законодавством України.

Крім відповідної глави ЖК України (5464-10) зазначене питання врегульоване у Примірному положенні про гуртожитки, у розділі VIII якого передбачено відповідальність за порушення правил надання жилої площі в гуртожитку, користування гуртожитками та їх утримання, зокрема зазначено, що особи, винні у порушенні правил користування гуртожитками, несуть відповідальність згідно із законодавством.

У зв'язку з цим можна розмежовувати правовий режим гуртожитків, житлові приміщення в яких підлягають приватизації, та правовий режим гуртожитків, які призначені для тимчасового проживання.

Оскільки правовий режим гуртожитків, житлові приміщення яких підлягають приватизації, прирівняно до правового режиму житлових приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються вимоги ст. ст. 71, 72 ЖК України.

Щодо мешканців інших гуртожитків, на яких не поширюються гарантії, передбачені Законом України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків, то такі гуртожитки призначені для тимчасового проживання осіб, тому щодо мешканців цих гуртожитків правила ст. ст. 71, 72 ЖК України не поширюються.

Таким чином, главою 4 ЖК України (5464-10) не передбачено можливості визнати особу, яка користується житловим приміщенням у гуртожитку, такою, що втратила право користування зазначеним приміщенням.

Разом з тим, обґрунтовуючи позовні вимоги, ФОП ОСОБА_3 зазначав не лише про непроживання відповідачів у спірній кімнаті понад шість місяців, що в силу вимог ст. ст. 71, 72 ЖК України є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житлом, а також те, що у відповідності до ст. ст. 810, 815, 820 ЦК України між ним та відповідачем ОСОБА_4 було укладено договір найму житла в гуртожитку, розташованому за адресою:

АДРЕСА_1, а саме кімнати № 612, який відповідачами не виконується, що в силу умов цього договору є підставою для їх виселення з гуртожитку.

Натомість матеріали вказаної справи не містять доказів укладення між сторонами договору найму, і такий факт відповідачі заперечували.

При цьому відповідно до змісту норм Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків, що спрямований на захист прав виключно законних мешканців гуртожитку, реалізація прав мешканців гуртожитків на час їх передачі у власність територіальної громади залежить від набуття ними прав на користування гуртожитком із дотриманням встановленої процедури (спільне рішення адміністрації та профкому, спеціальний ордер, фактичне проживання, реєстрація), тому вважається, що якщо йде мова про договір оренди, то застосування цього Закону до орендних правовідносин не відповідають правовій природі цього договору.

Отже, суду необхідно було уточнити позовні вимоги ФОП

ОСОБА_3, з'ясувати предмет та підстави заявленого ним позову, чи відповідає обраний ним спосіб захисту порушеного права вимогам ст. 16 ЦК України, встановити характер спірних правовідносин й, відповідно, правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин.

Проте, вирішуючи спір, суд першої інстанції на порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, не з'ясував предмет і підстави заявленого ФОП ОСОБА_3 позову, які його права і законні інтереси порушені й яким чином вони можуть бути відновлені, унаслідок чого в достатньому обсязі не встановив характер спірних правовідносин й правову норму, що підлягає застосуванню до них.

У порушення вимог ст. 10 ЦПК України суд взагалі не сприяв повному й всебічному з'ясуванню дійсних обставин справи, й не роз'яснив позивачу право на зміну та уточнення позовних вимог.

Апеляційний суд на зазначене уваги також не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України належним чином не перевірив доводів та заперечень сторін й відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, зазначивши про неможливість застосування до спірних правовідносин положень ст. ст. 71, 72 ЖК України.

При цьому суд не перевірив доводів позивача про те, що судовим рішенням відповідача ОСОБА_4 зобов'язано укласти з ним безстроковий договір найму спірної кімнати, відтак між сторонами склалися відносини оренди, й також не визначився з характером спірних правовідносин.

Суди обох інстанцій взагалі не з'ясували, чи виконано рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 липня 2007 року, яким ОСОБА_4 зобов'язано укласти безстроковий договір найму житла й участі у витратах на утримання будинку та прибудинкової території на кімнату гуртожитку № 612, й, відповідно, на якій правовій підставі відповідачі займають спірну кімнату гуртожитку.

Також є суперечливими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про тривале непроживання відповідачів у гуртожитку та одночасне споживання ними комунальних послуг, й, відповідно, наявності підстав для стягнення заборгованості з оплати таких послуг, розрахунок якої судами, з урахуванням заперечень відповідачів, взагалі не досліджувався, такому розрахунку не було надано належної правової оцінки.

Крім того, оплата за утримання будинку та прибудинкової території, а також оплата комунальних послуг - є щомісячними платежами, отже строк позовної давності в такому випадку обраховується за кожним платежем окремо.

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судами як першої, так і апеляційної інстанцій фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової

палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 вересня 2016 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.