Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О.,

суддів: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В.,

Карпенко С.О., Мостової Г.І.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Маслак Наталя Володимирівна, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2015 року,

У серпні 2013 року ПАТ АК "Укргазбанк" звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 26 грудня 2007 року між ВАТ АБ "Укргазбанк", правонаступником якого є ПАТ АК "Укргазбанк", та ОСОБА_4 укладений кредитний договір, відповідно до якого позичальник отримав кредит у сумі 2 644 000 доларів США зі сплатою 12,5% річних з кінцевим терміном повернення 25 грудня 2012 року.

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 9 червня 2008 року між ПАТ АК "Укргазбанк" та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 укладений договір іпотеки, за умовами якого останні передали в іпотеку банку багатоквартирний житловий будинок літ. В-5 загальною площею 6 422,9 кв.м, житловою площею 2 856 кв.м, який розташований по АДРЕСА_1.

На підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2011 року ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1.

Оскільки позичальник свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, банк просить у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 28 січня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Справа в апеляційного порядку розглядалась неодноразово.

Останнім рішенням апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2015 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 28 січня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

У погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року в сумі 3 664 801,99 доларів США, яка складається з 2 382 796,72 доларів США - заборгованості за кредитом, 1 282 005,27 доларів США - заборгованості за процентами та 23 800 954,13 грн - пені, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яка є частиною предмета іпотеки - будинку АДРЕСА_1 за договором іпотеки від 9 червня 2008 року, вартістю 17 070 000 грн та належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, за початковою ціною продажу частини предмета іпотеки з прилюдних торгів у розмірі 325 100 грн, встановленою суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України, але на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2015 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Судами встановлено, що 26 грудня 2007 року між ВАТ АБ "Укргазбанк", правонаступником якого є ПАТ АК "Укргазбанк", та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 2 644 000 доларів США зі сплатою 12,5% річних з кінцевим терміном повернення 25 грудня 2012 року.

Пунктом 3.2.8 кредитного договору передбачено, що в разі невиконання позичальником зобов'язань, передбачених цим договором, відшкодування заборгованості здійснюється банком шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки.

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 9 червня 2008 року між ПАТ АК "Укргазбанк" та ОСОБА_4, ОСОБА_5 укладений договір іпотеки, за умовами якого останні передали в іпотеку банку багатоквартирний житловий будинок літ. В-5 загальною площею 6 422,9 кв.м, житловою площею 2 856 кв.м, який розташований по АДРЕСА_1, із зазначеними квартирами у ньому.

Відомості про іпотеку внесені до Державного реєстру іпотек, накладено заборону на відчуження нерухомого майна.

Пунктом 3.1.6 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору; за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами.

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 9 червня 2008 року визнано недійсним, виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек.

У порушення умов кредитного договору, ОСОБА_4 зобов'язання не виконував, у зв'язку з чимрішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року стягнено солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь банку заборгованість за кредитним договором в сумі 1 664 543,02 грн та 2 630 252,33 доларів США. Рішення суду не виконано.

Також судами встановлено, що ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2011 року є власником квартири АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 4 квітня 2012 року заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено.

14 травня 2012 року запис про заборону відчуження об'єкта нерухомого майна поновлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що предметом іпотеки є житловий будинок літ. В-5 по АДРЕСА_1 за цією ж адресою розташована у вищезазначеному будинку, однак не є предметом іпотеки, тому відсутні правові підстави для задоволення позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог банку, апеляційний суд керувався тим, що статтями 3, 17 Закону України "Про іпотеку" визначено похідний характер іпотеки від основного зобов'язання і вона є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення дії іпотечного договору. За змістом статті 23 цього Закону іпотека є дійсною для набувача нерухомого майна, навіть якщо він не знає про таке обтяження іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки. Спірна квартира була продана без згоди іпотекодержателя. На день розгляду справи заборгованість за кредитним договором не погашена, тому вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Такі висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на фактичних обставинах, встановлених судами, і відповідають вимогам закону.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права й обов'язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).

Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною п'ятою статті 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 23 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки.

Статтею 5 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 року із змінами та доповненнями передбачено, що предметом іпотеки можуть бути один або декілька обєктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі обєкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладання іпотечного договору. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Вирішуючи справу, апеляційний суд, встановивши факт переходу до ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на цю квартиру, дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин ст. 23 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 2013 року № 868 (868-2013-п) , передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов, у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Відтак ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Отже, обтяження майна іпотекою та поширення на відповідача відповідно до статті 23 Закону України "Про іпотеку" статусу іпотекодавця за іпотечним договором зберігається, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною будинку - предмета іпотеки.

За таких обставин колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла правильного висновку про звернення стягнення на спірну квартиру як предмет іпотеки.

За змістом статті 39 Закону України "Про іпотеку", у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку" ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України "Про іпотеку" та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд зазначив у рішенні необхідні складові, передбачені ст. 39 Закону України "Про іпотеку", зокрема, вартість предмета іпотеки та початкову ціну частини предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи судом апеляційної інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, оскільки висновків суду не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте, в силу ст. 335 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2015 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.