Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,

Хопти С.Ф., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником - ОСОБА_5, на заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2016 року.

У листопаді 2010 року ОСОБА_3 звернулась до суду із вказаним позовом, посилаючись на те, що з 29 січня 1993 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, під час якого за договором купівлі-продажу від 16 жовтня 2007 року ними було придбано будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1. Вказаний договір було укладено на ім'я відповідача та на нього ж зареєстровано право власності на спірний будинок. ОСОБА_3 вказувала на те, що спільне проживання сторін припинено, між сторонами не досягнуто згоди про поділ майна.

З урахуванням зазначеного, позивачка просила визнати за кожним із подружжя право власності на 1/2 частини вказаного будинку з надвірними спорудами.

Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 24 березня 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини будинку з надвірними спорудами, що розташований по АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини вказаного будинку.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок було придбано за час перебування сторін у шлюбі, а тому він є спільним сумісний майном подружжя, яке підлягає поділу у рівних частках. При цьому зазначено, що ніхто з подружжя не виявив згоди на отримання компенсації і не порушував питання про припинення права на частку у спільному майні.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спірний будинок є спільним сумісний майном подружжя, оскільки придбаний за час шлюбу.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 29 січня 1993 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Згідно з договором купівлі-продажу від 16 жовтня 2007 року відповідач ОСОБА_4 придбав будинок з надвірними спорудами, що розташований по АДРЕСА_1.

Відповідно до вимог ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За правилами ст. ст. 70, 71 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені у ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15 та від 16 грудня 2015 оку у справі № 6-2641цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції належним чином не з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, а саме джерело коштів на придбання будинку, не перевірив доводи відповідача про те, що будинок було придбано ним за його особисті кошти, отримані ним він продажу майна, отриманого у спадщину після смерті його матері, а тому дійшов передчасного висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя.

Крім того, апеляційний суд не з'ясував дійсного періоду проживання сторін, не перевірив доводів відповідача про те, що на час придбання будинку шлюбні відносини між сторонами були припинені.

Висновки суду про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя ґрунтуються лише на факті перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а отже на припущеннях, що є порушенням вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Таким чином, апеляційним судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвали апеляційного суду та передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_4, поданою представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.