459/2900/15-ц Про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та за зустрічним позовом про вселення в квартиру - 05.10.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням; за зустрічним позовом ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, до ОСОБА_3 про вселення за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_6, на рішення апеляційного суду Львівської області від 24 лютого 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1, в якій зареєстровані його мати - ОСОБА_7, дружина - ОСОБА_4 та двоє їх діти: син ОСОБА_8, 1993 року народження, та дочка ОСОБА_9, 1999 року народження. Позивач зазначав, що ОСОБА_4 протягом усього часу реєстрації фактично ніколи не проживала у зазначеній квартирі, не брала участі у сплаті комунальних послуг, має іншу сім'ю і проживає з іншим чоловіком.

З урахуванням зазначеного, позивач просив на підставі ч. 2 ст. 405, ст. ст. 317, 391 ЦК України визнати ОСОБА_4 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1.

У жовтні 2015 року ОСОБА_4 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що у 2003 році нею та ОСОБА_3 було придбано спірну квартиру, право власності на яку за домовленістю між ними було оформлено на ОСОБА_3 у порядку дарування. Незважаючи на те, що вона та неповнолітня ОСОБА_5 зареєстровані у вказаній квартирі, ОСОБА_3 позбавив їх можливості проживати у ній, чим порушив їх право на користування житлом, у зв'язку з чим вони змушені проживати у найманому житлі.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просила вселити її та неповнолітню ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, до квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 20 листопада 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано ОСОБА_4 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 24 лютого 2016 року рішення міського суду в частині задоволення позову ОСОБА_3 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Отже, судове рішення в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається (ст. 335 ЦПК України).

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 з часу її реєстрації у 2005 році у спірній квартирі не проживала без поважних причин, а тому втратила право на користування квартирою на підставі ст. 405 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_3 та відмовляючи у його задоволенні, суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони на час реєстрації відповідачки в спірній квартирі перебували у зареєстрованому шлюбі та проживали однією сім'єю разом із дітьми за досягнутою між подружжям домовленістю за місцем реєстрації позивача у квартирі АДРЕСА_2 у зв'язку з кращими умовами, а тому право ОСОБА_4 на користування спірною квартирою не було пов'язано з обов'язковим фізичним проживанням у цій квартирі, не оспорювалось власником квартири, отже, відсутні підстави для задоволення вимог ОСОБА_3

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 20 липня 1991 року перебували зареєстрованому шлюбі, мають двох дітей: сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, та неповнолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 25 вересня 2015 року шлюб між сторонами розірвано, місце проживання неповнолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, визначено з матір'ю.

Відповідно до договору дарування від 22 серпня 2003 року ОСОБА_3 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Вказана квартира складається з: однієї жилої кімнати площею 19 кв. м, кухні, коридору, санвузла, балкону та кладової, загальна площа квартири становить 36,5 кв. м.

У зазначеній квартирі зареєстровані: матір ОСОБА_3 - ОСОБА_7 з 26 лютого 2004 року, дружина ОСОБА_4 і їхні діти: син ОСОБА_8 та донька ОСОБА_5, з 1 лютого 2005 року. Власник квартири, позивач ОСОБА_3, у спірній квартирі не зареєстрований.

Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Виходячи з наведеного, при доведеності непроживання без поважних причин особи більше року у будинку вона може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі цієї статті.

Отже, визначальним для вирішення заявленого позову є встановлення обставини, з якою позивач поєднував позовні вимоги, - факт відсутності відповідача без поважних причин понад один рік у житловому приміщення, в якому він має право проживати як член сім'ї власника.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 313, 316 ЦПК України дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову без належного з'ясування обставин не проживання члена сім'ї власника та їх перевірки, у той час як вони мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Суд апеляційної інстанції не з'ясував, з яких підстав відповідач не проживає у спірній квартирі, не перевірив наявність поважних причин для відсутності відповідача за місцем реєстрації, висновків з цього приводу не навів.

Згідно із роз'ясненнями, наданими у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 60 ЦПК України).

У порушення зазначених вимог, апеляційний суд у рішенні не зазначив, на підставі яких доказів він дійшов висновку про те, що ОСОБА_4 не проживає у спірному приміщенні. Висновок суду про те, що між сторонами існувала усна домовленість про проживання за місцем реєстрації ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_2 ґрунтується на припущеннях, що є порушенням (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Апеляційний суд не надав оцінки і тому, що ОСОБА_4 визнала, що з часу реєстрації (2005 рік) у спірній квартирі не проживала, що не підлягає доведенню у силу ч. 1 ст. 61 ЦПК України.

Таким чином, апеляційним судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для часткового скасування рішення апеляційного суду та передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_6, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 24 лютого 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.