Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 28.09.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 10 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 13 серпня 2015 року,

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, в якому просило стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором станом на 21 лютого 2015 року в розмірі 8 357,99 доларів США, яка складається із: заборгованості за кредитом - 3 229,42 доларів США; заборгованості за процентами за користування кредитом - 0,45 доларів США; пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором - 4 721,57 доларів США; штрафів - 8,98 доларів США (фіксована частина) та 397,57 доларів США, (процентна складова).

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 01 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № DO1DAN90940211, згідно з яким останній для придбання автомобіля отримав кредит у розмірі 8 750,79 доларів США зі сплатою 15 % річних за користування кредитом терміном до 31 липня 2015 року. Відповідно до умов договору позичальник зобов'язаний щомісячно вносити обумовлену грошову суму, що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією та іншими витратами; у випадку порушення зобов'язань за кредитним договором відповідач сплачує банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, що нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом. Позивач зазначає, що відповідач в повному обсязі не сплачував щомісячні платежі відповідно до договору, тому виникла заборгованість, яку він просить стягнути.

Рішенням Олександрівського районного суду Донецької області від 10 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 13 серпня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Розглядаючи указаний позов, суд першої інстанції виходив із того, що рішенням Олександрівського районного суду Донецької області від 28 березня 2014 року з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" стягнуто заборгованість за кредитним договором від 01 серпня 2008 року № DO1DAN90940211, яка утворилася станом на 29 листопада 2013 року, у сумі 7 802,06 доларів США, із яких: заборгованість за тілом кредиту - 3 213,56 доларів США; заборгованість за процентами за користування кредитом - 0,40 доларів США; пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань - 4 186,77 доларів США; штраф (фіксована складова) - 31,29 доларів США та 370,04 доларів США (процентна складова); рішення набрало законної сили 08 квітня 2014 року. Вказаним рішенням заборгованість за кредитом стягнуто достроково відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Крім того, 27 серпня 2009 року реалізовано заставний автомобіль відповідача, який було придбано ним за кредитні кошти; суми 1 589,04 та 180,32 доларів США зараховано на рахунок кредиту.

У зв'язку із цим та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд дійшов висновку про закриття провадження у цій справі у частині позовних вимог про стягнення заборгованості за період із 01 серпня 2008 року до 29 листопада 2013 року.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості за період із 29 листопада 2013 року до 21 лютого 2015 року, суд виходив із недоведеності та необґрунтованості цих позовних вимог, зазначивши, що позивачем не надано переконливих доказів на підтвердження існування заборгованості за кредитом, а наданий позивачем розрахунок заборгованості містить суперечності і неточності, що ускладнює встановлення розміру боргу.

При цьому суд виходив із того, що позивачем на запит суду не надано чіткого і зрозумілого розрахунку заборгованості за кредитом (у т.ч. з урахуванням раніше стягнутих сум за судовим рішенням), натомість, представник позивача в судові засідання не з'являвся, надаючи заяви про розгляд справи без його участі.

Однак із вказаними висновками у повному обсязі неможливо погодитися, виходячи з такого.

Згідно із ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ч. 1 ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

Відповідно до ч. ч. 1 та 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

У судовому рішенні апеляційний суд зобов'язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів та переоцінку доказів.

Отже, помилковим є висновок апеляційного суду про те, що до його компетенції не входять повноваження щодо переоцінки доказів, тому апеляційний суд відповідно до положень ст. ст. 212, 303, 304 ЦПК України повинен був оцінити наданий позивачем розрахунок заборгованості як доказ у справі та зазначити обставини і факти на спростування зазначених в апеляційній скарзі обставин.

Разом із тим апеляційний суд залишив поза увагою те, що позивачем на обґрунтування своїх позовних вимог надано розрахунок заборгованості, однак суд не зазначив, якими доказами обґрунтовував свої заперечення відповідач та чи взагалі він подавав будь-які докази на обґрунтування своїх доводів.

Усупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не обговорив питання про необхідність призначення у справі відповідної економічної чи бухгалтерської експертизи для з'ясування питання щодо дійсного розміру заборгованості за кредитом, враховуючи, що відповідно до положень ст. ст. 525, 526, 599, 611 ЦК України наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України (435-15) .

Таким чином, ухвала суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам закону не відповідає, оскільки апеляційний суд на порушення наведених норм процесуального права, відхиляючи апеляційну скаргу позивача, обмежився лише коротким висновком про те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, усупереч вимогам ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України апеляційний суд належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги та законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції по суті вирішеного спору, що призвело до передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а постановлена у справі ухвала суду апеляційної інстанції - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду з підстав, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України.